Розділ двадцять третій. Записка на одвірку

Розділ двадцять третій. Записка на одвірку

Зранку наступного дня Чмир ходив насуплений і підозріло дивився на всіх. Він кілька разів заводив розмови з комунарами, та відповіді були недоладні й нічого не пояснювали Чмиреві.

Об обіді, стоячи на подвір’ї, він помітив, як Марта крадькома вийшла з сіней і, озирнувшись навколо, попростувала до воріт. Вона, видимо, не помітила Чмиря, що притулився до дверей сарая, ховаючись од дощу.

Марта пішла поза парканом садиби й невдовзі зникла за будівлями.

Чмиря як електричною іскрою пройняло. Він стрепенувся і вмить прослизнув через розламаний паркан до лісу. Андрій обережно посувався в той бік, куди зникла Марта, і не заспокоївся доти, доки не помітив її хустки за кущами на дорозі. Він щільніше загорнувся в пальто й подався кущами, весь час не спускаючи з очей дівчини. Марта йшла тепер не поспішаючи, немов роздумуючи про щось, і раз у раз підозріло озиралася. Видимо, що це не була звичайна прогулянка.

З кущів сипалася роса, і Чмир одразу промок, та ці неприємності не стримували його. Він постановив дізнатися, куди ж і по що ходить ця дівчина?

Нарешті Марта вийшла на галявину коло смолярень і зайшла в сарай. Чмир зупинився в кущах і чекав. Час тягся довго й нудно. Марта не виходила з сарая, і нарешті Чмир зміркував, що до сарая можна підійти, користуючись прикриттям кущів. Через п’ять хвилин він дивився в щілину, що робиться всередині сарая.

Марта сиділа на колоді, схопивши голову в руки, і плечі їй підскакували, немов її душив кашель. За шумом дощу нічого не можна було почути з сарая, і тільки коли ридання вирвалися каламутним вибухом, Чмир зрозумів, що дівчина плаче. Але чого вона плаче? Чого, власне, прийшла сюди плакати? Невже, щоб виплакати свої болі, треба йти майже за п’ять верст?

Чи не з годину просидів Чмир за сараєм, а Марта не рухалась на колоді, хоч плечі їй і не здригалися, як раніше. Та от вона підвелася і щось робить коло дверей. Потім, не озираючись, іде геть з сарая, і Чмир мусить вилізти на ріг будівлі, щоб простежити, куди пішла дівчина. Вона пішла старою дорогою, певно, додому, і Чмир не поспішає йти слідом. Його цікавить сарай, і коли Марта вже сховалася за поворотом дороги, він обережно прослизнув у двері задимленої будівлі.

Чмир уважно оглянув усе всередині, і раптом очі його притяг білий папірець, приколотий до одвірка. Папірець списаний олівцем,— це одразу відзначає Чмир. Він обережно висмикує шпильку, що нею він був приколотий, і читає написане, нічого не розуміючи. Він кілька разів перечитує нерівний почерк, але від того зміст написаного не стає зрозуміліший. Видимо, Марта багато вже говорила з тим, кому пише, і може висловлюватись натяками, не опасуючися, що її не зрозуміють. У папірці значиться:

"Хто те зробив, я не знаю. Я не винна. Приходь у наш день".

Чмир бере папірець і приколює його знову до одвірка Потім він виймає свою засмальцьовану записну книжку й старанно копіює записку.

Він певен, що натрапив на кінець ниточки, але як розплутувати клубка, не знає. Перше, що треба,— це розшифрувати таємний зміст цидулки. Він покаже копію її Артемові, і вони вдвох поміркують.

Чмир назад іде дорогою не ховаючись. Він ввесь мокрий од дощу і од роси, револьвер муляє бік, та Чмир не звертає уваги на незручності. Думки складаються в голові на тисячі ладів, і все те він без жалю відкидає, щоб скласти нову тисячу комбінацій і так само жбурнути, не використавши.

"Не треба думати про це",— ухвалює Андрій і силою волі спроваджує думки в інше русло. Він тепер думає про винахід Гайдученків і на всі способи прикладає його до дійсності. От він переходить піщані дюни й напружує фантазію, щоб уявити, як вони будуть вкриті золотою пшеницею. Але фантазія не допомагає. Ще осоку можна уявити на цих пісках, а не пшеницю або виноград...

"А може, все те тільки Артемова мрія? Може, з того винаходу нічого й не вийде? — проскакує зрадлива думка, та Чмир одгонить її геть.— Хай одразу не вийде, але врешті мусить же щось вийти. Хай вийде десята частина того, про що думає Артем, але й то багато..."

От тільки не може пристати Чмир на те, що винахід може відограти таку велику роль, як думає Гайдученко. Андрій доходить висновку, що як не крути, а винахід винаходом, а революція революцією, бо ж кожен винахід можна використати проти революції...

Думки Чмиреві несподівано перериває сіра полохлива тваринка. Заєць вибіг з кущів і зупинився на стежці, нашорошивши вуха. Заєць роздивляється на рідкого гостя, що йде собі байдуже й не звертає ні на що уваги.

Чмир усміхається в ус і виймає з кобури маузера. Треба ж почастувати заячиною Гайдученків, що нидіють над картоплею.

Заєць немов відчув небезпеку й чимдуж чкурнув вздовж дороги. Вслід йому клацнув постріл, і тварина, кілька разів перекрутившись, упала на мокре листя.

Ого! Дядько Чмир ще не розучився влучати! Він бере зайця за задні ноги і йде до комуни.

Коло самого двору його зустрічає Карлюга. Він пильно дивиться на Чмиря й на зайця.

— Де це ви підчепили?

— В лісі витратив кулю...

— З револьвера?

Чмир киває головою. Що ж тут дивного?

Але Карлюга справді здивований. Хіба можна влучити зайця з револьвера? Це ж тільки випадок, очевидний випадок...

Чмир зовсім не хвалько. Він може довести, що він на бігу влучив зайця. От, може, добродій Карлюга не пожалкує за своєю шапкою і кине вгору? Одна тільки маленька дірочка... Згода?

Чмир виймає револьвер і готується до пострілу. Він наказує кидати і, коли Карлюжина шапка мотнулася чорного грудкою вгору, стріляє.

— Це неймовірно,— каже Карлюга, піднімаючи шапку з двома дірками. Куля влучила в бік і зробила дві діри.

З двору комуни на постріл вибігає кілька душ, і врешті з’являється на воротях Гайдученко.

— Киньте ви полошити людей. Ну як тобі, Андрію, не сором провадити свої стрілецькі вправи?

Але він сміється, побачивши обличчя Карлюжине, що недовірливо вертить шапку в руках...