Розділ двадцять другий. Розпанахані дні

Розділ двадцять другий. Розпанахані дні

Остання розмова з Чмирем справила надзвичайне вражіння на Віру Павлівну. Вона днів чотири ходила, не насмілюючись глянути в вічі Марті. Їй усе здавалося, що Марта зрозуміє змову проти неї і, чого доброго, втече або вдіє щось гірше за втечу.

"Але ні, Марта тут не при чому. Чмир, безперечно, помиляється... Що ймовірно, так це те, що Марта є сліпа зброя в чиїхсь руках... Але тоді, виходить, Чмир не помиляється?"

Віра Павлівна дуже шкодувала, що не можна вирядити Марту до якоїсь лікарні чи показати її доброму лікареві. Безперечно, її треба лікувати, і що скорше, то краще.

Вона вдалася в чорну меланхолію й останнім часом зовсім не говорить ні з ким.

Кілька разів до Віри Павлівни підступав Чмир, нагадуючи їй, що треба вивідати про Марту, але що можна зробити, коли Марта уперто мовчить? Ну от, немов німа або пришелепувата, що не второпає звичайних людських слів.

Та те, чого не могла домогтися Віра Павлівна, сталося само собою ввечері. Коли ще каганця не запалювала і вона сиділа коло темного вікна й думала свої думки, до неї нечутно підійшла Марта й поклала руку на плече. Це було так несподівано, що Віра Павлівна аж з місця схопилася.

— Чого ти злякалась? — спитала Марта й сіла поруч на стільці.

— Та я замислилась, а ти так нечутно підійшла...

Настала мовчанка.

— Віро, я хочу з тобою поговорити... Мені, Віро, тяжко...

Віра Павлівна м’яко взяла за руку Марту і в темряві намагалася поглянути в вічі. Але очей не видно було, і Віра Павлівна відчувала тільки нервове тремтіння руки дівчини.

— Марто, ти стала скритна й мовчазна... Хіба я тобі недруг, що ти від мене криєшся?

— Я більше не можу... Я знесилилася вкрай...

Марта нахилила голову на коліна Віри Павлівни й заплакала. Вона плакала тихо, як до краю знесилена людина, що в неї вже на ридання не вистачає сил.

Віра Павлівна гладила дівчину по голові, і їй невимовно жаль стало цієї самотньої дівчини, що до неї нікому немає діла. Їй пригадалися підозріння Чмиря, і обурення проти тих підозрінь заполонили її. Хіба може ця знесилена дівчина зважитись на якийсь сумнівний вчинок? Ні, то безпідставні підозріння, і вона зараз їх розвіє, як дим. Вона розпитає Марту і певна, що від тих підозрінь не лишиться і сліду.

— Кажи, легше буде...— мовила Віра Павлівна, коли Марта трохи заспокоїлася.

Та хіба легко розповісти про те, як людина стає на перехресті життьових доріг, не знаючи, куди їй іти? Хіба легко розповісти про дві душі, що сплелися в смертельному герці?

Марта збиваючись розповідає, як трудно їй боротися з собою... Там, у минулому, образ брата, закатованого жандармами... Вона віддана революції, і раптом цей Чорний Ангел її душі, що розпанахав її дні підступом і стоптав чоботом те, що було найкращого в неї...

Марта тепер ридає, як людина, що втратила найближчого друга.

Віра Павлівна мало розуміє туманні слова Марти про дві душі і розпанахані дні. Вона тільки невиразно здогадується, про що мова.

Ах, ще ця гістерія!

Марта тіпається в риданнях, і шкода її розпитувати. Віра Павлівна світить каганця й починає ходити коло Марти. Вона поїть її водою, і дівчина потроху заспокоюється. Віра Павлівна поклала її на ліжко й сіла поруч.

— Я, Марто, не зовсім розумію... Те, що ти віддана справі революції, це я знаю, але яка інша дорога послалася перед тобою?

Марта розповідає про свою зустріч з Петром рік тому. Вона була дуже рада Петрові... Віра розуміє її... Вона ж жінка... Але Петро дуже змінився...

Слова падають у мертвій тиші кімнати, як краплі далеко відшумілих злив. Вони наповнюють сухі русла й починають шуміти ріками многоводними та заполоняють всю увагу Віри Павлівни. Так от чого ця дівчина була така химерна останній рік! Так от яку трагедію писалося живою людською кров’ю так непомітно.

— ...Він, більше того... він сказав, коли ти хочеш бути моєю, роби мою справу... До цього часу ти зраджувала український народ... Він так і назвав мене зрадницею, що мусить умерти або спокутувати свій гріх і виправдати себе якоюсь корисною роботою... Він кляв мене й дивився такими очима, що скажи тільки я слово,— він уб’є мене або обійме як кохану...

Марта зупинилася, й тяжке зітхання вирвалося з її грудей.

— І він обняв мене... Я сказала слово... Я відреклася від усього і робила його справу... Я, Віро, за крихітку гіркого, гіркого кохання продала вас усіх: і Артема, і тебе, і Чмиря...

Віра Павлівна з жахом одсахнулася від Марти і стала на рівні ноги. Вихори почувань і думок налетіли на неї, і вона не могла з ними зволодати. Вона дивилася на Марту, на ту Марту, що вона їй допіру безмежно довіряла, з жахом і огидою.

Як сновида, вона одійшла від Мартиного ліжка й стала коло вікна. Там, за шибками, чорна ніч розливала місячний мед з-за хмар, а тут чорна істина сушила серце.

Чи не цілу годину простояла так нерухомо вражена жінка, аж поки не вгамувалося перше зворушення. Віра Павлівна згадала про свою обіцянку Чмиреві і, опанувавши собою, зовні спокійно підійшла до ліжка й сіла поруч Марти.

— Ти його кохала?

Марта кивнула головою.

— Папери ти вкрала?

— Ні...

— А хто ж? Ти знаєш?

— Не знаю... Дід Данило намагався украсти, та не встиг... Хтось інший раніш украв...

— Це ти правду говориш?

Марта підвелася на лікті і, дивлячись просто в вічі Вірі Павлівні, промовила з невластивою їй твердістю:

— Віро, не для того я говорила правду про свій ганебний вчинок, щоб тепер брехати.

У цих словах почулася і образа і гнів. Віра Павлівна пильно глянула на Марту, і їй стало ніяково, що вона так мимоволі образила дівчину. Справді, коли вона призналася у всьому, то хіба не заслуговує на довіру в дрібницях? Але як же ж бути далі?

— Марто, треба подумати, як виправити твої помилки... Треба подумати... Я поговорю з Артемом...

Марта злякано замахала руками.