Розділ двадцятий. Комуна, винахід і маузер

Розділ двадцятий. Комуна, винахід і маузер

Артем цілими днями ходив замислений і тривожний. Він підозріло дивився на всіх, шукаючи тайних слідів злочину в кожному, але люди були такі самі, як і раніше, і нічим не видавали себе за злочинців.

Дощ знову настирливо почав лити зрана до вечора, і кудись рушити з комуни, щоб розвіятися, ніяк не можна було, бо дороги обернулися на багнисті ріки, а болота розлилися й перетяли шляхи. Доводилося сидіти вдома, і Артем цілими годинами креслив на папері формули та числа, а не задовольнившися з них, рвав папір. Уставши з-за столу, він годинами ходив по кімнаті або лежав на ліжку, втупившись у стелю.

Марта потроху почала видужувати, але синці під очима та мляві рухи свідчили за моральну й фізичну перевтому.

Один Чмир був зовні спокійний, і, поглянувши на нього, можна було подумати, що він уже забув про неприємні події, які так його були занепокоїли. Він розпочав довгі бесіди з комунарами, що нудилися без діла, і виявив багато цікавого, чого раніше не помічав. Особливо його вразило байдуже ставлення їх до справи будування комуни. Усі ці люди чекали тільки на весну, щоб податися на давно кинуті місця, і ні в кого на думці не було залишатися тут господарювати. Вони хоч зараз подалися б до Польщі, та боялися, що зима застигне їх дорогою — і їм прийдеться сутужно.

"Так от воно що",— думав Чмир, і в його голові поставали один по одному плани збудувати комуну з іншого людського матеріалу. Він навіть намітив, кого саме варт притягти до комуни із знайомих селян та робітників з гут. Він майже не сподівався, що хтось із теперішніх комунарів залишиться назавжди в комуні. Ці здеморалізовані селюки його просто вражали. Довгі мандри й живлення коштом різних допомог зробили з хазяїнів якихось мандрівників з жебрачою психологією, що навіть на комуну дивилися з чисто жебрачого погляду, мовляв, держава мyсить їм допомогти, то й поселила їх у комуні. Тому-то й Гайдученка і Андрія вони вважали не за товаришів, а за начальство, що може наказувати й командувати.

Своїми спостереженнями Чмир поділився з Артемом, та той якось байдуже вислухав товариша й сказав:

— Я й не покладався на цих селюків... Важно зафіксувати комуну й розпочати клопотання про землю, щоб на весну мати все потрібне для будування справжньої комуни. Хочуть їхати — нехай їдуть...

— Адже ж тоді треба вживати заходів, щоб до весни поповнити комуну? Як ти думаєш?

— Звичайно, треба... — промимрив Гайдученко, немов ця справа його найменш цікавила.

Чмир тільки руками розвів услід Гайдученкові.

"Це чортзна-що,— думав Чмир,— треба рішуче поговорити з ним. Коли він так ставиться, так до біса,— я знайду кращу роботу".

Останнім часом Артем своєю поведінкою почав його дратувати. Він од усього відсахується, так ніби йому ні до чого немає діла, або говорить щось невиразне. Треба було вже їхати до повіту в справі землі та реманенту, а він не їде, незважаючи на те, що одержання реманенту могло б дуже вплинути на моральний стан комуни. Чмир намірявся рішуче поговорити з Гайдученком, та щоразу, побачивши його розгубленого й пригніченого, у Андрія зникала охота говорити. Що скажеш людині, яка неначе нічого не бачить і не чує? Краще зачекати, може, Артем очуняє.

У кімнаті Артемовій тепер не грілася парова ванна, і незаймані стояли в шафі хімікалі й хімічне скло. Він, отупілий і знесилений, лежав у ліжку й думав каламутні свої думи до гострої туги та розпуки.

Віра Павлівна тинялася з кутка в куток, не знаючи, за що взятися. Якась невимовна турбота, неусвідомлений непокій вдерся в її життя, і вона ніяк не могла з’ясувати собі, що саме її бентежить. А тут ще Марта цілими днями мовчить і давить своєю камінною мовчанкою.

— Та ти хоч би слово мовила! Ну, чого ти така? — допитувалася Віра Павлівна, та Марта тільки знизувала плечима:

— Яка? Я завше така...

Спускалися присмерки над лісом і садибою та обволікали холодними туманами землю. Ранній осінній вечір швидко наповняв пітьмою кімнату, і Гайдученкові не хотілося світити світла. Він сидів, нахилившися над столом, коли відчинилися двері і без попередження увійшов Чмир. Цей прихід не здивував Артема. Він тільки подивився на товариша і знов схилив голову над папером. Чмир постояв трохи, а потім підійшов ближче і, обіпершись на стіл кинув гострий допитливий погляд на Артема. Він ніби хотів пересвідчиться, чи можна сьогодні розмовляти з цією людиною.

— Артеме, ми тут зібралися не для іграшки...— почав він.— Я вважаю тебе за серйозну людину й комуніста...

— Ну, то що із того? — холодним питанням перебив Артем мову Чмиря.

— А з цього виходить те, що коли комуну складено для забавки, для жарту, то це дуже поганий жарт...

— Хто тобі сказав, що для забавки? — здивувався Артем.

Чмир підсунув стільця до столу й сів. У його рухах і в голосі було стільки рішучості, що Артем підбадьорився. Голову він тримав тепер рівно, і голос його набрав чіткості.

— Мені ніхто такого не казав, але твоя поведінка така, що інакше не можна й думати... Ми затіяли серйозну справу, а ти кажеш, що, утворюючи комуну, не вважав це за серйозний крок...

Гайдученко мовчки дивився на товариша, а Чмир нахилився ще нижче і майже пошепки казав далі:

— У комуні неспокій... Люди щось думають, але мені не кажуть... Дід Данило невідомо куди зник ще зранку й не повертався досі... Загалом цей дід на мене справляє чудне вражіння... Боюсь, щоб чого не вийшло...

— А що ти думаєш може вийти? — стривожено запитав Гайдученко.

— Чорт його знає... Але знаєш, щось робиться... От відчуваю я це, та й годі...

Обидва замовкли. У кімнаті стало вже зовсім темно, і Артем запалив світло. Потім він пройшовся кілька разів по кімнаті й, зупинившись проти Чмиря, почав тихо, немов сам собі міркуючи:

— Я, звичайно, комуніст... Ти правильно це сказав... І не для жарту організовував я комуну — з неї мусив поширюватися вплив мого винаходу... Я тобі не розповідав про винахід, бо вважав це передчасним... Мені лишилося небагато, щоб можна було перевіряти винахід на практиці... Але... папери мої... викрадено...— голос Артемів перейшов на пристрасний шепіт украй зворушеної людини.— Це означає, що мою складну роботу тепер сплутано, і розплутати її я не можу. Так, не можу!