Розділ дев’ятнадцятий. Змова коло воріт

Розділ дев’ятнадцятий. Змова коло воріт

— Мені ця поведінка видається надто чудною...

— Ну, як ви не можете зрозуміти, що молода дівчина не могла не втратити рівновагу, будучи в такому стані? Нерви розхиталися вкрай... Життя не бавило її, і вона пройшла жорстоку школу...

— Все це я добре розумію, і коли б поза цим нічого більш не було, то справа б полягала тільки в... лікуванні... Але...

— Знаєте що, Андрію? Я бачу, що події останніх днів на вас справили гнітюче вражіння і ви до всього присікуєтесь.

Віра Павлівна трохи дражливо вимовила останні слова, і Чмир це помітив. Він м’яко подивився на бесідницю й лагідним тоном мовив:

— Пробачте, але я зовсім не мав наміру вас нервувати... Вислухайте мене терпляче і ви побачите, що я маю рацію.

Віра Павлівна трохи зніяковіла, що цей чоловік піймав її на роздратованні. Ще, чого доброго, подумає, ніби вона до нього ставиться презирливо, як до робітника!

— Та я не нервуюсь зовсім. З чого це ви взяли?

— Ну, коли не нервуєтесь, то ще й краще,— з усмішкою відказав Чмир.— Я мушу вам одверто сказати, що поведінка її мені не подобається... Ви кажете, що дівчина ходить гуляти, що в неї погані нерви і вона шукає відпочинку в глушині лісу, що вона шукає самотності, а дозвольте вас спитати про те, чого ви, напевно, не знаєте...

— Про що саме? — скинула бровами Віра Павлівна.

— А про те, куди ходила минулої ночі Марта і що вона там робила?

Чмир помітив здивування на обличчі Віри Павлівни.

— Ви, я бачу, дивуєтесь, гадаючи, що Марта нікуди особливо не ходила й нічого незвичайного не робила, а от Чмир щось вигадує... Ви ще більше здивувалися б, коли б вам про це розповіла сама Марта, та, на жаль, вона вам нічого не скаже.

— А може, й скаже? Ви звідки знаєте?

— Я п е р е к о н а н и й! — підкреслено сказав Чмир.— Я глибоко п е р е к о н а н и й, що не скаже!

— А що, коли я те ваше переконання розвію?

— Розвійте,— просто відказав Чмир.

Чмир і Віра Павлівна стояли коло воріт дворища, користаючись осіннім сонячним днем. Ця розмова виникла якось сама собою, і з усього було видно, що вона вплинула на Віру Павлівну гнітюче.

— Зачекайте п’ять хвилин,— сказала Віра Павлівна й пішла до своєї квартири, не чекаючи на згоду Чмиря. Чмир провів її усмішкою і став чекати.

"Немає сумніву, що вона спитає Марту про її нічну прогулянку... Але що та відповість?"

Останнє чи не найбільш цікавило його, і коли Віра Павлівна повернулася, він, із зле захованою зацікавленістю, спитав:

— Ну що?

Віра Павлівна розвела руками.

— Марта запевняє, що нікуди не ходила й тільки виходила на двір... Я, звісно, не сказала їй, що це ви мені передали... Я пояснила своє запитання простіше...

— То ви добре зробили. Загалом про нашу розмову нікому не кажіть, навіть Артемові. Він тепер у такому стані, що це може призвести до недобрих наслідків... Отже, про це знаємо тільки ми, себто — я і ви. Гаразд?

Віра Павлівна, підтверджуючи, кивнула головою.

— По-друге, я прошу вас, нічого не криючи, розповісти мені про Марту. Це не проста цікавість, а потрібно для справи... Можу пообіцяти, що все, що б ви мені не сказали, залишиться між нами... Гаразд?

— Ви на мене нагнали холоду, Андрію. Я вже просто боюся... Ви щось знаєте, і це мене лякає... Ви щось знаєте страшне...

— Я ще майже нічого не знаю, але можу знати, коли ви мені допоможете. Розкажете про Марту?

— Але куди вона ходила вночі?

— Я все, не криючись, вам повідаю, але спочатку ви мені розкажете те, що я прошу, а почати ви можете хоча б з того, хто її батьки.

"Ні, ця людина справді може підкорити своїй волі!" — подумала Віра Павлівна й сказала:

— Її батьки звичайні собі селяни... Так собі... мали десятин із п’ять...

— Кажіть, я слухаю,— підбадьорив Андрій.

— У неї був брат, що самотужки вибився на техніка, але йому не пощастило... Дев’ятсот п’ятого року його повісили за замах на якогось генерала, на якого саме,— я добре не знаю... Брат її був максималіст. Марта за його допомогою вчилася в гімназії, та як брата засудив військовий суд на страту, вона мусила гімназію кинути... Добре не знаю, як їй жилося дома, а тільки під час війни Артемів брат, Петро, коли його забрали до війська, виклопотав у земстві, щоб Марту поставили замість нього вчителькою в сільській школі... Ніяка, сказати, з неї вчителька, але під війну не дуже приглядалися до дипломів... Петро Гайдученко був її наречений, і вони б, певно, побралися, коли б не війна...

— А де тепер Петро?

— Не знаю... Марта з сімнадцятого року не мала від нього відомостей...

— Це ви напевно знаєте?

— Принаймні про це не було ні разу балачки у нас... Коли б не Марта, так Артем сказав би...

— Що ж, того Петра забили, чи що?

— Нічого не відомо.

Чмир замислився. Це не давало йому жодних матеріалів. Чи мало в кого загинули рідні й близькі під час війни?

— А скажіть, як Марта реагувала на події сімнадцятого та вісімнадцятого року?

— Вона була дуже активна... сімнадцятого року вона була на чолі земельної комісії й провадила дуже виразну революційну лінію... За гетьмана їй довелося ховатися… За Радянської влади її обирали в різні органи як комуністку... Вона зажила довіри й популярності...

— А чого ж вона тепер така, немов прибита?

— Вона таки справді, ж прибита... З минулого року таке з нею сталося... Її ледве не розстріляли червоні, а за віщо, я так і досі не второпаю...

— А що ж вона такого робила?

— Працювала в селі за вчительку... Я так думаю, що виникло якесь тяжке непорозуміння, що так вплинуло на нервову дівчину... Здається, її підозрювали, що вона тримає зв’язок з повстанцями...

— Гм... нічого не розумію! — знизав плечима Чмир. Те, що в запалі боротьби ледве не розстріляли безневинну дівчину, це не дивувало Андрія. Такі випадки траплялися, і сам Чмир одного разу ледве не розстріляв повітовий підпільний партком, і тільки випадок врятував товаришів...