Розділ одинадцятий. Чого хочуть велетні

Розділ одинадцятий. Чого хочуть велетні

Насувалася зима із своїм глухим нічев’ям. Уже й тепер комунари не мали чого робити, і тільки бесіди, що їх провадив агроном та Чмир, розгонили нудьгу довгих вечорів, коли ліс замикався чорним кільцем навколо садиби, а небо гнітило важкими олив’яними хмарами згори.

Надто самотньо відчували себе комунари, коли Гайдученко виїздив на свій район у службових справах і затримувався інколи на три, а то й на чотири дні. Навіть Чмир почував себе сиротою й менше розмовляв, шпортаючись над ремонтом. Тільки Віра Павлівна почувалась як завжди, звикши за своє подружнє життя до частих від’їздів Артема, та сьогодні й вона стурбовано поглядала на лісову дорогу і кілька разів уголос висловила свої побоювання за чоловіка. Чи не сталося чого з Артемом дорогою? А може, осіння повідь захопила десь, і він не може вибратись? А може, справи затримали?

Навіть поділитися своїм непокоєм Вірі Павлівні ні з ким, бо Марта цілими днями десь бродить і повертається додому похмура й мовчазна, а матір довелося вирядити до рідного села, бо занудилася стара в незвичних обставинах і потягло її на старі місця. А кому ж більше повідати свої інтимні переживання? Не Чмиреві ж, що хоч і ласкавий до неї, та якось сторониться жінки-товариша, немов боїться чимось Ненароком образити?

Та й чоловік якось одійшов од Віри Павлівни, і їй часом здається, що вона тут чужа й непотрібна...

Підвечір п’ятого дня Артем Петрович прийшов додому стомлений і обляпаний багном болотистих доріг.

— Чого це ти пішки? — здивувалася Віра Павлівна, бо звичайно Артем приїздив підводою волревкому.

— Потім розповім,— сказав Артем Петрович і почав переодягатись.

Марта мовчки допомогла йому умитись, а потім забрала мокру брудну одежу й почала розвішувати на печі.

— Мені давали підводу, та я відмовився... Оце з самого обіду тюпаю пішки, думав, уже й не дійду... Насилу добрів...

— А чого ж пішки? — не заспокоювалась дружина.

— Та як тобі сказати... У волості отримали відомості, що в нашому районі з’явилася велика ватага. Добре озброєна... Якогось отамана Хвороста... А що воно за Хворост, чорт його знає! Отож, бачиш, твій благовірний боявся попастись тому отаманові в руки на волосній підводі...

Артем їв картоплю й розповідав далі:

— Ватага перекинулася в наші місця з Волині і має, здається, завдання виразно політичного характеру... Нищить радянських робітників, спускає під укоси поїзди з хлібом... У волості побоюються, як би Хворост не наскочив на них. Уночі ховаються, а вдень дуже обережно з’являються виконувати свої обов’язки... Навіть доповідь довелося читати в хаті одного селянина, а не в волосному приміщенні...

Марта дивилася широко відкритими очима на Артема, а Віра Павлівна засмучено мовчала.

— Ви тільки про це нікому ні слова...— звернувся він до Марти й дружини,— а то зніметься така паніка, що не скоро вгамуєш...

Марта замислено дивилась у вікно, а Віра Павлівна по довгій паузі іронічно запитала:

— Цікаво, Хворост цей, якому Велетневі сином доводиться?

Артем зашарівся, але нічого не відповів. Йому було ніяково, що дружина згадує давні їхні суперечки, хоч і обіцяла не раз уже кинути свої докори.

"Невже вона не відчуває, що ці дрібні докори вульгарні? Як перекупка",— подумав він гірко і нижче нахилився над мискою з остогидлою картоплею.

Артем їв її, ту картоплю, і не помічав неприємного їдкуватого присмаку. Їв машинально, і перед його очима поставали одна по одній картини його родинного життя. Спочатку Віра не тільки терпляче вислухувала проекти чоловікові, а захоплювалася ними, як і кожна дівчина захоплюється словами свого коханця і вважає їх за найкраще з усього того, що вона будь-коли чула у своєму житті.

Та роки війни й революції розхитали нервову систему. Віра Павлівна, не бачачи наслідків блискучих проектів свого чоловіка, почала кепкувати з нього. В неї накипала у серці злість обдуреної людини, що повірила у велич нікчемного мрійника...

"Ти,— сказала вона йому одного разу,— нездатний забезпечити сім’ю хлібом, ти нездара, що пишається талантами, яких у нього немає, і твоя солоденька фразеологія мені противна".

Ці слова боляче вразили тоді Артема. Він довго мовчав, бо боявся, що викличе тільки нервове зворушення у Віри, але нарешті почав доводити:

"Віро, ти образила мене своїм недовір’ям... Я не мрійник, а людина із сталими поглядами і на себе, і на оточення. Коли ти вважаєш мою систему мислення за фальшиву фразеологію, а мою роботу — за безпідставні претензії бездари, то так і сказала б давно. Тоді нам нема чого жити вкупі". Він бачив, що Віра ледве стримує ридання, але казав далі. Він стисло виклав свої погляди, що розвивав довгими вечорами.

Вона ж розуміє, що він, Артем, не може не почувати себе дитиною могутнього, але сліпого Велетня. Коли він не буде цього почувати, то зробиться плескуватим міщанином, якому однаково, що робити в світі. Він дитина Велетня, безликої маси, що тяжко працює тисячоліття, і він, Артем, зряча дитина Велетня, що їй дано очі бачити, і вона мусить бачити за всі тисячі незрячих очей, він має уші й мусить слухати для всіх глухих звуки світу. Він мусить шукати шлях до світла сліпому Велетневі, що, знесилений скотинячою працею, отупілий і байдужий, забув про сонце. Він, Артем Гайдученко, мусить повернути Велетневі зір, зірвати полуду з очей і тягар з грудей, щоб міг він вільно вдихати запахи життя й бачити барви, створені ним, і слухати музику, заглушену рабським трудом. Він не моральний дегенерат, що забуває свої зобов’язання. Ні, він не відмовиться від обов’язків, він мусить! Навіть ціною життя він мусить домагатись визволення Велетня від віковічної сліпоти й важких пут! Він не посміє во ім’я свого особистого дрібненького щастя ухилитись од моральних зобов’язань.

Віра тоді коротко сказала: "Ти, Артеме, забудь мої дурні слова, я більше їх не скажу..."

Та минув рік, і вона забула свою обіцянку. Вона знову кидає йому глузливий докір тільки за те, що він не зумів, як доброчинний міщанин, обставити її родинне "кубелечко"!