Розділ дев’ятий. Чмир не розуміє...

Розділ дев’ятий. Чмир не розуміє...

Чмир пішов до гути за склом, що йому там належало за роботу, і повернувся з якимось дідом "непевної масті", як висловився про нього Гайдученко. Дід був убогий і кривий на одну ногу. Він підпирався милицею й держав голову набік, так немовби від того залежала рівновага його тіла. Одне око йому було з більмом, і тому дід видющим своїм оком дивився гостро, пронизливо, і від дідового погляду людині ставало ніяково й моторошно.

— З голодних місцевостей іде дід,— пояснив Чмир,— думає, що в нас наїсться... Та дарма!..— махнув він рукою.

Комунари поставилися до діда непривітно. Кат зна, відкіля йде, а тут приймай його і годуй, коли в самих тих харчів — хоч би до весни дотягти.

Харчувалася комуна лише картоплею, що її багато вродило на піщаній землі, а крім картоплі коли й було що, то тільки дітям.

— Із степу йду, дітки, з степу... Голод там, люди людей їдять... Покарав Господь праведний... Ох!..

Ні до чого був цей дід у комуні, та якось ніяково вигнати стару людину проти осені, і до діда незабаром звикли. Доручили йому пасти комунарські корови та стерегти коні, і дід порався коло них і вдень і вночі. Спати йому призначили в пекарні, і ночами можна було чути, як крехтав дід і шепотів свої молитви.

— Теж комунар! — з посмішкою казав Чмир.— Йому б по святих місцях з патерицею лазити, а він і собі в комуну!..

— Нічого, нехай собі живе,— відказав Гайдученко, а подумавши, додав: — Навесні буде скотину пасти та дітей доглядати...

— Та цей-то придасться, а от той! — кивнув Андрій у бік Карлюжиного житла.

Гайдученко зрозумів, про кого говорить Чмир.

— Той, певно, до весни дотягне і втече... Йому вже й так тут неприємно пахне... Схимник якийсь чи біглий анархіст, чорт його розбере!

— А як на мене, то я б його витурив зараз звідси,— сказав Чмир.— На чорта нам тут молокани всякі, тільки морочить будуть наших комунарів.

— Морока з ним... Він без скандалу не піде звідси, а збивати бучу не варт...

— А я б його витурив!

Гайдученко мовчки знизав плечима. Під цей час з дверей показалася Марта. Вона позирнула на товаришів сумними очима і пішла з двору в ліс.

— Оції дівчини так я ніяк не розумію, чи вона придуркувата, чи придурюється...

— Вона хвора, Чмирю, тяжко хвора. Хороша дівчина, а хвора... Ти її не чіпай... Хай собі...

— Та я хіба чіпаю? Мені немає діла...

— Таких, як Марта, не буде за соціалізму, за тих часів, коли боротьба людей з людьми зникне на землі...

Артем замислено замовк, а по паузі тихим голосом, немов боячись, що його може ще хтось, крім Чмиря, почути, сказав: — Та тільки не одною боротьбою люди дійдуть до такого стану в суспільстві...

Чмир підвів голову й здивовано глянув на Гайдученка. його вразили ці слова, а надто тон, яким їх сказано. Артем помітив здивування в очах товариша й пояснив:

— Боротьба потрібна тільки на те, щоб повалити старе трухляве життя. Боротьбою можна очистити місце для будівлі, а вивершити будівлю можна тільки працею. У боротьбі-бо постає поділ людей на класи й касти, а праця єднає...

Чмир нічого не зрозумів з пояснення, і, як завжди, він виклав своє розуміння речей:

— Щось чудне... Повалити трухлятину можна боротьбою,— гаразд. До соціалізму треба йти працею — добре. А як же трухлятина підійме голову і почне боротьбу? А коли в боротьбі викуються, як ти кажеш, нові касти, що заступлять шлях до нового? Тоді що? Праця?

— Ні, не праця, а боротьба...— відповів Артем і додав трохи роздратовано: — Я не зовсім як слід висловив свою думку... Я, бачиш, переконаний, що революції мусять створити умови для роботи, що внаслідок їх зникає всяка потреба в боротьбі й революції...

Гайдученко запнувся, шукаючи слів, що ними краще міг би передати свої думки. Це була важкенька справа, бо Чмир не дуже відчував тонкощі інтелігентського вислову, а Артем не міг інакше висловлювати думки, як по-книжному.

Ще тоді, як Гайдученко вперше зустрів Чмиря на гуті, він одразу відчув незручність од своєї надто книжної мови, хоч з усього й було видно, що Чмир визнав Гайдученка "за свого".

Артем до цього часу уникав розмов, що могли б створити непогодження в поглядах, хоч і виразно ті непогодження відчував. Він шукав підтримки і сподівався, що згодом знайде в особі Чмиря не тільки спільника для організації комуни, а й однодумця. Він покладався на силу переконання, і тепер треба було ту силу виявити. Адже ж він стривожив випадковою фразою свого спільника, то треба його переконати..,

— Революції й боротьба до часу... Врешті, йти шляхом революції вічно не можна... А ще я думаю, що революція тільки...

Гайдученко зупинився, немов збираючи сили перестрибнути якусь перепону:

— ...Тільки виховує й організовує маси, а не перебудовує суспільство...

— А то хіба не крок наперед? Легко сказати: перевиховує й організовує!

Чмир аж посміхнувся з полегкістю, побачивши, що непогодження не такі великі, як він спочатку подумав.

— Звичайно, перевиховати та організувати маси — справа дуже важлива, але це тільки підготування... Остаточна перемога не буде перемогою зброї...

— Щось чудне ти говориш сьогодні... Ти, бува, не захорів?..

Артем образився б, почувши таке від когось іншого, але він знав, що Чмир не мав наміру його образити, а по щирості висловив те, що думав.

— Ні, Андрію, я не хворий... Я тільки багато передумав і дійшов висновку, що остаточно переможе в боротьбі за соціалізм наука...

Чмир знизав плечима. Він зле розумів Гайдученка, а остання фраза агрономова й зовсім збила його з пантелику. Що хоче сказати Артем? Хіба тільки підтвердити вагу науки для розкріпачення людства? Так це добре розуміє Чмир, і річ, очевидно, в іншому. Артем щось таїть і не висловлює разом свої думки.

— Ти поясни мені... Як це воно...

— От ми провадили жорстоку боротьбу... От, приміром, ми остаточно знищили створені на ґрунті приватної власності стосунки в суспільстві...