Розділ п’ятий. Розмова у присмерках

Розмова з Мартою та Гайдученком сколихнула трохи Карлюгу, і перші дні він ходив, втративши рівновагу і свій дволітній спокій. Думки мимоволі блукали в минулому, і це нервувало Тому. Він злісно плювався й намагався думати про інше.

Прибула сім’я його більше не цікавила, і навіть сутулу дівчину він пропускав повз себе, не звертаючи на неї жодної уваги.

"Психопатка, гістеричка",— думав він про Марту, але и Марта не затівала з ним розмови, і це чи не найбільше дратувало Карлюгу. Марта цілі дні блукала в лісі й приходила навантажена грибами, стомлена та засмучена. Одного разу Карлюга навіть почув, як дівчина щось наспівувала собі тихо, і спів той нагадав Томові курлюкання осінніх журавлів у високому сірому небі.

Артем Петрович Гайдученко поводився на дворищі панської садиби як дбайливий господар, що по довгій відсутності повернувся у своє занедбане господарство. Він лагодив сарай, стукав коло колодязної цямри, і одного ранку Карлюга побачив якусь невковирну споруду коло колодязя,— то було влаштоване коло, щоб легше тягти відра. Флігеля обмазано, і з’явилися шибки у вікнах, що до того чорніли безокими дірками.

"Якийсь міщанин, що його ніщо в світі не турбує... Знайшов посаду, надибав на квартиру й радіє!" — думав Карлюга і, дивлячись на подвір’я, саркастично посміхався.

Гайдученко справді узявся до господарювання. Він ще й разу не виїздив у своїх агрономічних справах і, видимо, не дуже квапився. Тягав із лісу хворост і складав у хлівці. Умілою рукою шпарував флігель, а потім вправно білив вапном. Жінки поралися більше в хаті, а Марта тільки під дощ сиділа вдома; коли ж не було дощу, вона цілі дні вешталася в лісі, повертаючись додому смерком.

Одного ранку Гайдученко вийшов з двору з клунком на плечах і повернувся об обіді вже не сам, а з якимось засмаглим дебелим чоловіком, що найменше скидався на поліщука.

Той чоловік днів два порався з Гайдученком у хаті й на подвір’ї, а третього дня пішов з двору й повернувся через кілька день підводою, що на ній було наватажене убоге майно.

"Новий квартирант",— незадоволено констатував Карлюга і не помилився. З підводи зняли речі, а розвантаживши, поставили коня в сарай. Потому Гайдученко вийшов з прибулим за двір у проходку, і вони довго про щось розмовляли, нахиляючись один до одного, немов боячись, що їх може хтось підслухати.

Ще більше був незадоволений Карлюга, як коло двору зупинилося цілих п’ять підвід, навантажених майном. На підводах прибули люди, що своїм одягом найменше були подібні до місцевих селян,— це швидше були волиняки або Холмщани. Прибулих привітав Гайдученко з дружиною і повів до хати.

"І ці оселяються тут!" — гірко подумав Карлюга.

Надвечір прийшов липівський селянин за ночвами і, придавшись, єхидно спитав:

— Та камуна у вас тут, чи що?

— Яка комуна? — не зрозумів Карлюга.

— Та огроном же камуну заводить, а ви й не знали? живете і не знаєте,— докірливо похитав головою селянин,— ох, не буде з цього добра!

— Я такими справами не цікавлюся,— суворо промовив Карлюга і одійшов у куток. Селянин сів на колоду, скрутив цигарку й викресав огню.

— Довела проклята камуна, що й сірника ніде купити... Спасибі, кресало зосталось... Виручає...

Тома мовчав, але це не турбувало селянина. Всі звикли що він не охочий говорити, а більше слухає, як другі говорять.

— Огроном біженців зібрав, тих, що з Тартаків селяни вигнали... Об’їдають тільки... Камуну гарнізує... Каже: разом робитимемо, разом і їстимемо... А якого чорта отут робити? І якого дідька їсти?..

І, докуривши цигарку, гість додав:

— І той з гути, Чмир, допомагає йому...

— Який то Чмир? — поцікавився Карлюга.

— Майстер, бісової халяви, хороший, той Чмир... З гути майстер...

Поцмокавши, селянин додав:

— Погано йому прийдеться, коли власть перевернеться. Он що!

Карлюзі був гидкий цей селянин, що не міркує інакше, як тільки з погляду власної шкури... "Як скотина, куди не стьобни, туди й піде... Народ!" — подумав Тома.

Позітхавши над сумною долею комуни, як "власть перевернеться", селянин встав і раптом запитав:

— А ви до камуни не пристаєте?

— Ні,— сухо відповів Карлюга і теж устав. Йому набрид дядько, і хотілося, щоб він скоріше йшов із хати.

— Та таким людям, як ви, і не годиться з усякою босотою... там...

Тома нічого не відповів, а коли дядько, нарешті, вийшов із своїми ночвами, Карлюга ліг на ліжко, стомлений, як од довгої й тяжкої роботи.

"Так. Його затишок зруйновано. Треба шукати іншого місця, куди б не сягали брудні хвилі стихій..." — думав Тома, і зненависть піднімалася в його грудях проти нових пожильців, що так брутально вдерлися в його самотність і сповнили турботним галасом і метушнею його лісовий закуток.

А приїжджі розташовувалися на подвір’ї, як у себе вдома, і почали вже лагодити другу половину флігеля. На Карлюгу всі дивилися скоса, і тільки Гайдученки привітливо кивали йому головою при зустрічі.

Одного дня Гайдученко виїхав підводою до залізничної станції й повернувся тільки через три дні. Замість нього на подвір’ї господарював Чмир, даючи всьому лад.

З підслуханої розмови Карлюга довідався, що комуну затверджено і їй наріжуть землі та дадуть допомогу. Одне тільки його дивувало, що комунари не виявляли особливого захоплення... "Певно, комуна комуною, а в цих селюків своя думка",— посміхнувся сам собі Карлюга.

Минали нудні осінні дні, Гайдученко рідко з’являвся на подвір’ї, а ночами в його кімнаті довго горіло світло.

Карлюзі кортіло поговорити з Гайдученком, але не випадало нагоди. Та одного ранку агроном несподівано сам зайшов до Карлюги і, кивнувши головою господареві, сів на чурбак коло вікна.

Карлюга стежив за гостем.

— Ось уже місяць, як ми з вами близькі сусіди, а досі не зазнайомились ближче... Все робота та господарчі турботи... Ніколи і вгору глянути...— немов виправдуючись, сказав Гайдученко.