Розділ 34

Мирослава йшла парком. Сонячні промені проривалися між густими деревцями, і котики, сидячи на лавці, намагалися піймати сонячних зайчиків. Мирослава, побачивши цю милу картину, всміхнулася. Почувши слово «мамо», зупинилася й оглянулася. До неї бігла маленька дівчинка з довгим волоссям, заплетеним у дві косички, і блакитними очима. Міра побачила Дем’яна й помахала йому рукою. Утім, чоловік продовжував стояти. Дівчинка підбігла до неї, і Мирослава схилилася. Маленька обійняла її за шию і промовила:

— Матусю, не покидай мене!

Міра поглянула на дівчинку й, провівши великим пальцем по її щічкам, забрала маленькі сльозинки.

— Не плач, маленька. Я не покину тебе.

— Обіцяєш? — схлипнула.

Мирослава кивнула й, заплющивши очі, поцілувала її в щічку й знову обійняла дівчинку.

Відчувши різкий поштовх, розплющила очі. Піднявшись на ноги, оглянулася. Вона була в покинутому приміщенні. Вітер гудів довкола, і неприємний, різкий запах зводив шлунок. Почувся скрегіт, і Мирослава покрутилася на місці. Побачивши, як зі стіни спускалися демони мотулу, намагалася використати свою силу, утім, все було даремно. Вона більше не відчувала магію. Тікати було нікуди. Мирослава стояла нерухомо й навіть не могла поворухнутися. Коли демони зістрибнули з даху й оточили її, не мала сил навіть закричати. Один із мотулу, ставши напроти, заричав і, простягнувши свою лапу, вирвав з її грудей серце…

Настала темінь.

Першою хвилею був страх. Мирослава відчула, наче її тіло вилітає з реальності. Вона не чула слова Дем’яна. Шум у вухах перебивав його голос. В очах ставало темнішати, і було відчуття, ніби стіни в кімнаті почали розпливатися, а вона провалюється в яму, як при різкому спуску швидкісного ліфта.

Дем’ян стряхнув Мирославу за плечі. Дівчина розплющила очі й перевела на нього затуманений погляд. Повільно провівши очима по кімнаті, кілька хвилин не могла зосередитися. Дем підняв дівчину на руки й відніс у ванну кімнату. Поставивши її на підлогу, став позаду й, обхопивши однією рукою за талію, відкрив краник із холодною водою. Набравши воду в долоню, почав омивати її обличчя. Різка зміна температури вивела дівчину зі стану ступору, і вона, глибоко вдихнувши, почала кашляти.

— Можеш пояснити, що з тобою? — стривожено запитав Дем’ян.

Мирослава вмила обличчя холодною водою і захитала головою. Глибоко дихаючи, схилила голову над раковиною. Почулися кроки, і Дем’ян оглянувся.

— Я можу пояснити, що трапилося! — сказала Реджина й склала руки на грудях.

Мирослава, поглянувши з-під чола на жінку, нахмурилася й хрипло промовила:

— Якщо є відповіді, то мені не терпиться їх дізнатися. Я вже не можу зрозуміти, де реальність, а де…

— Видіння? — вигнула брови Реджина.

Відчувши пульсацію на руці, поглянула на подарований бабусею браслет. З каменю чорний агат йшла енергія, а саме чужа магія. Дем’ян також відчув її і, поглянувши на руку Мирослави, хотів зняти браслет, утім, Реджина його зупинила.

— Що в біса відбувається? — крикнула Мирослава.

Хвиля страху спала. Ступор минув. І на їхнє місце прийшли роздратування та злість. Це саме ті сильні та яскраві емоції, що додають енергії боротися, активно діяти, пробиваючи все на своєму шляху силою праведного гніву. І Мирослава ледве стримувала себе, щоб не направити цю силу в непотрібне русло й не зірватися.

— Мирославо, коли будеш готовою поговорити, спускайся у вітальню! — спокійно промовила Реджина й, розвернувшись, пішла.

— Дем’яне, — Міра підняла голову й, поглянувши в його блакитні очі, очі кольору неба, схлипнула. — Пробач за мої сумніви. Мої страхи пов’язані зі словами бабусі. Мені зараз навіть тяжко подумати, що наша дівчинка буде… без нас. Краще б я не знала це. Я заплуталася у своїх відчуттях і думках.

По її щоках потекли сльози. Вона здригнулася всім тілом і судорожно почала дихати. Витерши сльози, туплювала на місці й не знала, як пояснити Дем’яну про свої почуття. Вони давили її, а емоції були загострені до межі. Глибоко вдихнувши, відвернулася.

Дем’ян захитав головою і стиснув вуста. Йому боляче було дивитися на сльози Мирослави. Не хотів, щоб вона відчувала душевний біль.

— Поглянь на мене, — прошепотів Дем, і Міра оглянулася.

Дем’ян, схиливши голову набік, провів долонями по її обличчю. Її вуста тремтіли, а очі знову наливалися сльозами. Поцілувавши в щоку, Дем обійняв її і промовив:

— Мого кохання вистачить для того, щоб зберегти наші стосунки. Утім, я не буду боротися за нас, якщо ти маєш сумніви, Міро. Я не хочу, щоб ти жаліла потім і звинувачувала не лише мене, але й себе також.

Мирослава, стримуючи сльози, кивнула. Дем’ян кілька секунд мовчав, а потім продовжив говорити:

— Все найкраще пов’язане виключно з тобою, моя дівчинко. І, якщо ти раптом опинишся в біді, я, безперечно, прийду на допомогу. Я буду поряд. Адже кохати так, як тебе, я не зможу нікого.

Мирослава крізь сльози всміхнулася й, ставши навшпиньки, притулилася до Дем’яна всім тілом й обійняла його за шию.

— Твої слова влучили в саме серденько, — прошепотіла й поцілувала Дем’яна в щоку. — Мої сумніви, на жаль, не розвіялися, як попіл на вітру. Утім, якщо навіть будуть каміння на шляху, ми викинемо їх у смітник разом із черевиками. Можливо, вони будуть супроводжувати нас все життя. Тоді прийдеться шукати нову дорогу. Однак разом?