Розділ 24

Осінь розфарбувала місто своїми неперевершеними фарбами. Дніпровські схили перетворилися на рій із листя, яке мало вигляд, ніби золоті монетки або різнокольорові зірки й сяяли на тлі безхмарного блакитного неба. А на горобині з’явилося намисто з яскраво-червоних ягід. Одноманітні зелені кущі та деревця вибухнули барвистим феєрверком. Парки перевтілилися й стали золотисто-червоними. Тополі й берізки накинули на себе яскраво-жовті вбрання, а дуби — багряні. Від вітру листя на деревах танцювало ніби в осінньому вальсі. Обсипані з дерев листочки, як помаранчеві й червоні зірки, жовті сердечка прикривали ковдрою землю.

Далія, підіймаючись на Замкову гору, оглянулася довкола й вдихнула на повні груди.

«Осінь — найталановитіший художник у цьому світі», — подумала й, побачивши на схилі сестру, рушила уперед.

— Це місто… гм… гидке! — не оглядаючись, промовила Корнелія.

Далія вигнула брови й, не стримавшись, промовила:

— Місто прекрасне, гидка твоя душа.

— Не такої я зустрічі очікувала, Даліє! — оглянувшись, промовила Корнелія.

— Обіймів не буде!

Корнелія розвела руками й хмикнула. Далія, схиливши голову набік, наблизилася й додала:

— Ти напала на мою онуку в бібліотеці. За твоїм наказом мотулу вбили відьом в Ірландії. Також у Кеймарті ми знайшли зрадника, який знову ж таки за твоїм наказом зображував на землі різну символіку, щоб збити всіх нас із пантелику. — Далія уважно спостерігала за реакцією сестри. Корнелія посміхалася й не заперечувала. — Розумно. Ми дійсно спочатку пішли невірною дорогою. Ти також вбила київську відьму, перевертня й лісову мавку. І зараз намагаєшся за допомогою фанатиків мисливців переслідувати всіх, хто має надприродні здібності. Геніально, Корнеліє!

Далія поплескала в долоні.

— Доки я пропоную мирно вирішити конфлікт…

— Мирно? Конфлікт? — вигнула брови Далія і ледве стрималася, щоб не зацідити рідній сестрі кулаком в обличчя. — Твоя жадібність, егоїзм, зневага до батьків та підданих, нестримна лють і придумані образи погубили тебе, Корнеліє! Що ти маєш зараз? Що ти добилася? Страх підданих! Війну! Такого життя ти хотіла?

Корнелія злісно вирячилася й закричала:

— Ні, Даліє! Не смій звинувачувати мене у всьому! Це ти завжди була улюбленицею народу. Старшою донькою, яка мала силу чорного агату. Королевою, яку обожнювали. А що мала я?

— Родину! — піднявши підборіддя й примружившись, промовила.

Далія стиснула кулак, і Корнелія, відчувши, як повітря не вистачає в легенях, скривилася. Відкашлявшись, глибоко вдихнула й злісно засміялася. Далія нахмурилася й опустила руку.

— Гарна спроба мене нейтралізувати! Утім… моя рідна кров, твої почуття та емоції роблять тебе слабкою. Ти не змогла мене здолати. Твоя сестринська любов стала гарантом мого сходження на престол. Я даю тобі тиждень на роздуми. Або Мирослава добровільно віддасть мені силу чорного агату, або я перетворю цей світ у хаос.

— Якби ти, Корнеліє, не була такою злісною егоїстичною дурепою, ти б знала, що сила чорного агату проявляється не відразу в роду Еліас-Карнел. Але ти втратила не лише родову магію, але й людяність. Наші прабатьки застосовували додаткову магічну енергію з каменів. Коли зрозуміли, що камінь чорний агат має більші властивості, то провели ритуал на крові. Фактично даючи своїм нащадкам безпрецедентну владу.

Далія, склавши руки позаду, повільно обійшла Корнелію і, зупинившись, додала:

— Яка справжня причина твоєї появи в цьому світі? Впевнена, що твоя жага до влади призвела до втрати залишку здорового глузду. І враховуючи, що ти уклала угоду з демонами Моракс, то, можливо, плануєш взагалі відчинити ворота в пекло. Я маю рацію? Адже всі світи перетинаються.

Корнелія змахнула руками, і з’явився чорний туман. Вона ступила на край схилу й гнівно додала:

— Доки ти будеш думати, я буду пізнавати цей світ і його лихі сторони.

— Ти не відповіла на мої питання, сестричко! Що, так накерувалася в Північних землях Андервуду, що тепер намагаєшся приховати всі свої злочини? Однак сила чорного агату ніколи не зробить із тебе справжню королеву. І твої діти та онуки, через твою пиху та гнів, назавжди залишаться лише тінню.

Корнелія гнівно вирячилася на Далію.

— Віддай мені те, що не належить нашому роду! — протягнувши руку, промовила Далія.

— Він дістався мені, як трофей після битви, — Корнелія посміхнулася.

Далія закотила очі й змахнула рукою. На її долоні з’явився перстень. Вона, поглянувши на розгнівану Корнелію, широко всміхнулася й промовила:

— Наша розмова завершена, Корнеліє!

— Вважай, що це тобі маленький подарунок.

Корнелія зникла в імлі. Почувши позаду кроки, Далія поклала в кишеню перстень і, оглянувшись, промовила:

— Вмієш переховуватися. Навіть Корнелія не зрозуміла, що ти тут. Хочеш спокути — будеш і надалі вдавати покірного раба.

Чоловік кивнув і, розвернувшись, пішов.

Через кілька годин на Замкову гору прийшла Вікторія.

— Ну, і чому ти покликала мене? — склавши руки на грудях, запитала Вікторія.