Розділ 23

Мирослава, перевернувшись на бік, розплющила очі. Христинки поряд не було. Утім, голоси подруги й матері долинали з кухні. Міра, потягнувшись, всміхнулася. Вона була втомленою від ночі, адже прийшла додому на світанку й ще й досі відчувала на тілі приємні дотики та поцілунки Дем’яна. І якби йому не зателефонували, ніч би завершилася не лише палкими поцілунками. Утім, чи готова була вона до цього?

Зайшовши на кухню, вдихнула на повні груди аромат кави. Поцілувавши маму в щоку, обійняла Христю.

— Де Тарас? — присівши, запитала Міра.

— Пішов! — знизала плечима Вікторія.

— Я прокинулася, його вже не було, — промовила Христя.

— Де ти була? — оглянувшись, запитала Вікторія.

— Тобто? — нервово хмикнувши, прошепотіла Міра.

Христина широко всміхнулася й, поглянувши на Вікторію, підморгнула. Мирослава, побачивши підморгування подруги, перевела на неї погляд і прижмурилася. Христя знизала плечима й, усміхаючись, опустила голову.

— Я майже змирилася, що Дем’ян дагратіонець, — зітхнувши, спокійно сказала Вікторія. — Я майже змирилася, що Крістофер твій дядько і, як не дивно, на даний час вони нам союзники. Утім, скажу відверто, я боюся, що ти, — матір на секунду замовкла й закусила нижню губу, — розчаруєшся.

Мирослава кивнула й, склавши руки на грудях, сумно промовила:

— Дем’ян істинний спадкоємець Дагратіону. І я розумію, що прийде час і всі вони можуть повернутися у свій світ. Однак, я не хочу відвертатися від почуттів, які поєднують нас.

Запала тиша. Христина опустила голову й зітхнула. Вікторія, піднявшись, взяла чашку й, надпивши кави, задумалася. Вона боялася, що Мирослава повторить її долю. Боялася, що донька, як і свого часу вона, перестане вірити в кохання й довіряти чоловікам. Однак, Вікторія промовчала. Інколи у страху багато обличь. І боротьба буває не лише з ворогом, але й із внутрішніми протиріччями також.

На кухню зайшла Далія. Привітавшись, взяла з рук Вікторії чашку кави й сьорбнула.

— Будь ласка, — промовила Вікторія.

— Смачна кава, — сказала Далія і поставила чашку на стіл. — Всім спокійного дня. Я пішла, у мене плани. До зустрічі увечері.

— Мамо, стій! — вигукнула Вікторія і поспішила за матір’ю. — Я знаю про твої справи. Ти нікуди сама не підеш.

— О, перестань контролювати мене.

Мирослава й Христина переглянулися.

— Цікаво, і куди ж так поспішає твоя бабуся? — прошепотіла Христя.

Міра зітхнувши відповіла:

— На зустріч із лихою відьмою.

— Якщо раптом потрібна буде твоя допомога, Вікторіє, ти сама відчуєш! — сказала Далія, і дівчата почули, як закрилися вхідні двері.

На кухню повернулася Вікторія. Склавши руки в боки, поглянула на дівчат і запитала:

— А вам не час збиратися в університет?

Мирослава стиснула вуста. Христинка відвернулася. Вікторія нахмурилася й промовила:

— Розповідайте, що вже трапилося?

Приїхавши в університет, Мирослава й Христина відразу пішли до декана. У приймальній дівчатам сказали почекати, і вони присіли на шкіряний диван.

— Дякую, що дала свій одяг, — прошепотіла Христя.

Мирослава, поглянувши на подругу, округлила очі.

— Нема за що дякувати. Христинко, з тобою точно все нормально?

— Угу, — кивнула. — Добре, що ми зупинили твою маму. А то вона б рознесла цей університет.

— Христю, не змінюй теми, — легко штовхнувши подругу в бік, промовила Міра.

Христина, голосно зітхнувши, опустила голову.

— Зрозуміло, — прошепотіла Міра. — Твій сум через Тараса.

Христина, розвівши руками, обернулася до Міри й голосно промовила:

— Так, все через нього! І я не знаю, що мені робити!

— Дівчата, можна тихіше? У декана важлива зустріч, — гаркнула секретарка.

Мирослава взяла Христю за руку. Почувши, як відчинилися двері кабінету декана, Міра оглянулася й побачила Крістофера. Округливши очі від здивування, стиснула руку подруги. Христя, не зрозумівши, чому вона це зробила, перевела погляд і, побачивши містера Бейна, хмикнула.

— Цей чоловік і є твоїм дядьком? — нахилившись до Міри, запитала Христя.

Мирослава кивнула й, забравши руку, піднялася. Декан, поглянувши на дівчат, скривився й промовив:

— Можете йти на пари.

Христина, склавши руки на грудях, не втрималася й, голосно фиркнувши, промовила:

— Чудово. Можливо, я зрештою й отримаю диплом про вищу освіту в цьому університеті.

Крістофер, поглянувши на Міру, всміхнувся. Декан, стиснувши вуста, склав руки позаду й, щось бурмочучи собі під ніс, пішов до кабінету.

— Чому ти тут? — запитала Міра.

— Ходімо, — кивнув Крістофер.