Розділ 15

Мирослава, нервово крутячись на сидінні в машині, помітила автівку Тараса, яка пролетіла на червоне світло. Округливши очі, знову прочитала повідомлення від Христини.

— Їдемо в лікарню! — поглянувши на Дем’яна, сказала Мирослава.

— Тобі що, зле?

— Так, мені дуже погано. Тому, якщо ти не хочеш, щоб я зіпсувала ще й нову машину, краще поїхали в лікарню, — промовила й, ввімкнувши навігатор, приклала телефон до панелі.

— Гаразд, як скажеш, принцесо.

— До речі, твою автівку за ніч небайдужі громадяни вже розібрали на металолом та запчастини. Сподіваюсь, там нічого важливого не було?

Дем’ян, стиснувши кермо, відповів:

— Не було.

Дем’ян під’їхав до лікарні, і Мирослава, не чекаючи, доки він десь припаркується, вибігла з автівки. Дем чортихнувся й, заглушивши двигуна, вийшов і поспішив за нею. Знайшовши кабінет травматолога, Міра вже збиралася зайти, як раптом почула голос Христини й Тараса. Вони про щось завзято сперечалися.

«Ох, невгамовна!» — подумала Мирослава й, відчинивши двері, зайшла в кабінет.

Христина, побачивши Міру, замовкла й поклала голову на подушку. Тарас, озирнувшись, кивнув.

— Вибач, що раптово зникла! — сказала Мирослава й присіла на край медичного ліжка.

Христина закотила очі й кивнула.

— Це я її забрав, якщо що, — у кабінет заглянув Дем’ян і схилився боком об стіну.

— Ну все, Тарасе, тепер можеш вже йти, — промовила Христина.

— Могла б уже й подякувати, — склавши руки на грудях, сказав Тарас.

Христина, піднявшись на ліктях, поглянула на Корнілова.

— Я тобі вдячна. Утім, ще раз повторюю, краще йди звідси, доки нас випадково не побачив хтось разом.

Мирослава з Дем’яном переглянулися. Дем знизав плечима й хмикнув.

— Христино, не поводься, як… істеричка! — фиркнув Тарас.

Христя, стиснувши кулаки, важко зітхнула.

— Слухай мене, вовченя, краще не дратуй мене!              

— А то що буде, знову використаєш магію вогню? — не стримавшись, фиркнув Тарас.

— Замовкни! — закричала Христина. 

Мирослава схопила подругу за руку. Помітивши, як її зіниці раптово стали яскраво-червоними, обійняла подругу. Христя, тремтячи, поклала голову на плече подруги й важко зітхнула. Його слова протнули серце. Завжди на позитиві й усміхнена Христина мала свою прокляту таємницю. Вона соромилася спадкового дару й одночасно боялася.

— Якщо не можеш контролювати себе, то звернися до психіатра!

Відсторонившись від Мирослави, Христина вигукнула:

— Тарасе, ще одне слово, і ти отримаєш по пиці!

— Та невже, білявко? А ти спробуй! Чи кишка тонка?

Христина, стримуючи свій непередбачуваний гнів, стиснула кулаки. У кімнаті стало душно, і Мирослава, глибоко вдихнувши, закашлялася.

— Тарасе, досить провокувати! — поглянувши на хлопця, промовила Міра.

Корнілов знизав плечима й, хмикнувши, сказав:

— Наша мила міс білявка свідомо так боїться своєї сили, що навіть не розуміє, що чудово може контролювати себе.

— Мені прямо цікаво стало, чи ви двоє, — спостерігаючи за гризнею, промовив Дем’ян і показав пальцем на Тараса й Христину, — скоро дійдете до ліжка?  

Отримавши злісний погляд не лише від Міри, але й від Христі і Тараса, додав:

— А що я такого сказав? — розвів руками Дем і, поглянувши на Міру, всміхнувся. — Вони така хімічна пара!

— Дем’яне, краще мовчи, — округливши очі, промовила Міра й, нахмурившись, перевела погляд на подругу.

— Не запитуй, — захитала головою Христя й, важко зітхнувши, мигцем зиркнула на Тараса.

— Пробач, я, мабуть, дійсно краще піду, — промовив Корнілов.

Корнілов кивнув і вже збирався вийти з палати, як раптово відчинилися двері й зайшла матір Христини — Лідія.

— Христинко, що трапилося? — запитала жінка.

Христя, широко відкривши очі, зиркнула на Тараса.

— Нічого серйозного не трапилося, — швидко відповіла дівчина. — А ти чому в лікарні?

Тарас, відчувши ще одне тихеньке серцебиття, прижмурився. У палату забігла медсестра й промовила, що Лідії потрібно терміново повернутися на УЗІ.

— Тобто УЗІ? — схвильовано промовила Христина. — Мамо, що з тобою?

— Дайте мені, будь ласка, кілька хвилин, — озирнувшись, сказала жінка до медсестри. Вона, зітхнувши, кивнула й вийшла.

— Так, народе, ходімо звідси! — піднявшись, промовила Мирослава.

— Мірочко, я тебе й Христину відвезу додому! — поглянувши на Міру, сказала жінка.

— Дякую, — всміхнувшись, промовила Мирослава й, поглянувши на Дем’яна, показала йому язика.