Розділ 14

Зустрівшись із Христиною біля університету, Мирослава міцно обійняла до хрускоту в кістках подругу. Вони кілька хвилин мовчки стояли, і Христя, погладивши Міру за спину, запитала:

— Подруго, з тобою все нормально?

Мирослава, відсторонившись, захитала головою.

— Все паршиво, Христю. Розповім після пар.

— Після пар? — вигнула брови Христина. — Я так довго не витримаю. Пропоную піти вже з третьої пари. Теорію журналістики та теорію масової інформації ми й так майже знаємо! Потім доженемо.

— Угу, — похнюпившись, кивнула Міра.

— Мені зовсім не подобається твій настрій, — підмітивши її схвильований вигляд, сказала Христина й, поглянувши на кулон Міри, вигнула брови й додала: — Твій камінь потріскався.

Мирослава, зіщулившись, зняла кулон і поглянула на чорний агат. Провівши пальцями по каменю, зітхнула й поклала ланцюжок із кулоном у сумку. В надії побачити Дем’яна, озирнулася. Його ніде видно не було, і на пари він також не прийшов.

Як і пропонувала Христя, дівчата після третьої пари забрали сумки й, вийшовши з аудиторії, зіштовхнулися на виході з Тарасом. Хлопець оглянувся й, схопивши їх за плечі, потягнув за собою.

— Хей, ти що робиш? — фиркнула Христя.

— Тарасе, що ти вже від нас хочеш? — запитала Міра.

Корнілов, зупинившись, оглянувся й, діставши з кишені папірець, показав його дівчатам.

— Такі листівки неочікувано з’явилися біля університету. На цих листівках заклик небайдужих людей переслідувати всіх тих, хто має надприродні здібності.

— Це що за дурний жарт такий? — вихопивши з рук Тараса папірець, вигукнула Христя.

— Дурний чи не дурний, але будьте обережними, дівчата, — сказав Тарас та, обійшовши їх, пішов.

Мирослава, оглянувшись та помітивши злі погляди деяких студентів, сіпнула Христю за руку й промовила:

— Ходімо.

Дівчата прийшли в парк і, діставши телефони, сфотографували листівки й надіслали своїм батькам.

— Це що за дурниці? — насупившись, запитала Христина.

— Здається, я знаю, хто може бути причетним, — поглянувши на подругу, сказала Мирослава й почала розповідати їй про все, що трапилося.

Повернувшись додому, Мирослава дізналася від матері, що бабуся ще на кілька днів затримається в Кеймарті.

— Мамо, як ти себе почуваєш?

Вікторія, зітхнувши, оглянулася й промовила:

— На роботі я взяла відпустку. Рана вже майже не болить.

— У мене таке відчуття, що ти не все розповідаєш!

— Упевнена, що в розповсюдженні цих закликів у листівках без Гідеона та мисливців не обійшлося.

— Я також так подумала, — кивнула Міра. — Так, які знову таємниці ти приховуєш?

— Мирославо, йди роздягайся й вже час вечеряти, — нахмурившись, сказала Вікторія.

— Мамо! Говори! — не вгамувалася Міра.

Вікторія, присівши навпроти доньки, сказала:

— Ти ж не відчепишся.

— Ні, — захитала головою Міра.

— В Ірландії були вбиті місцеві відьми. На землі, деревах і навіть на святилищах знаходять різні ритуальні символи. Хоча андервудці в Кеймарті й захищені магічним енергетичним полем, утім, там люди також зникають. Бабуся та її вірна соратниця Реджина намагаються дізнатися, що трапилося з відьмами.

— Мамо, а теоретично, крім сили чорного агату, можна ще якось відкрити портал в інший світ?

Вікторія хмикнула й, захитавши головою, промовила:

— Ні, це не… можливо. Я не знаю такої сили.

— Ти не знаєш. Однак, можливо, що цей світ має свої таємниці, про які нам не відомо.

— Так, доки не з’ясуємо, що відбувається, я буду тебе відвозити в університет.

Мирослава засміялася й промовила:

— Мамо, вибач, але це вже занадто. Навіть, якщо це Гідеон все спланував, то він мені не завдасть шкоди.

Вікторія, нахмурившись, голосно фиркнула.

— Це не обговорюється!

Мирославі нічого не залишалося, як зрештою погодитися, адже всі слова та переконання були марними. Вона, діставши кулон із сумки, показала його матері. Вікторія, провівши долонею по каменю, зітхнула й промовила:

— Не носи більше цей кулон. Камінь чорного агату прийняв на себе темну енергію, яка була довкола тебе. Він виконав свою місію.

Мирослава кивнула й промовила:

— Мамо, ще одне питання, яке мене цікавить. Ти ж керуєш стихіями, так чому не використовуєш магію вогню?

Вікторія здвинула брови.

— Її енергія більше походить не із цього світу й навіть не з нашого. Всі легенди про пекельне полум’я — не такі вже й сказання.

Мирослава нахмурилася й, склавши руки на грудях, запитала: