Розділ 12

Міра ще кілька разів випробувала свою магію на Дем’яні, втім, все було безрезультатно. Дем, відчуваючи на собі її магічні викиди, терпів далі неприємні відчуття дискомфорту, і все заради того, щоб більше часу побути наодинці з дівчиною. Вперше за довгі роки скитання в чужому світі він йшов за покликом серця.

Дем’ян розповів Мирославі, що весь час змушений був переїжджати з дядьком у різні країни. І було складно звикати до нових міст. Звичайно, що він не уточнював, з яким саме дядьком, адже мова йшла про Крістофера Бейна. Дем із захопленням розповідав про нього, адже саме Крістофер замінив йому батьків. Якщо інші воїни ставилися до Дема, як до спадкоємця престолу, то саме містер Бейн, у першу чергу, як до дитини, що змушена жити та виховуватися в чужому світі.

Зустрівши захід сонця біля Арки Свободи українського народу, Мирослава й Дем’ян піднялися східцями до Маріїнського парку. У світлі ліхтарів парк був неймовірно атмосферним: дерев’яні лавки, просторі алеї, пам’ятник залізній жабі, скульптура закоханих, фонтани й каштани додавали колоритності.  Й, попри всі проблеми та втому, Мирослава поряд із Дем’яном відчувала спокій та… щастя. Що таке щастя? Ці емоції неможливо описати, не знайдеться у всьому світі таких слів.

Щастя — це те, що Міра відчувала поряд із Дем’яном: відчуття внутрішнього спокою та наповненості, коли навіть звичайна річ стає неймовірним дивом, бо він просто тримає її за руку. Щастя в кожному погляді, дотику, у кожній хвилині й секунді, коли вони разом. Навіть перехожі, хто на них дивився, щиро усміхалися й немов відчували їхню радість, бо воно не для двох, воно наповнює собою часи й простори, бо є неосяжними, хоча його створили двоє й ніби лише для себе.

І попри боротьбу розуму й серця, навіть якщо світ розпочне валитися, Міра довірилася своїм відчуттям. Серце і є розумність, яка проявляється не в думках, а в почуттях.

Повіяв легкий вітерець, і Мирослава, відчувши присутність матері, схилила голову й всміхнулася. Дем’ян також відчув чужу магію й, не розуміючи, що це, напружився.

Міра, діставши з кишені телефон, побачила пропущені дзвінки від мами й Христинки. Зупинилася й написала повідомлення матері. Через кілька хвилин прийшла відповідь із наступним текстом:

«Я зовсім не слідкую за тобою. Утім, коли я телефоную, то краще бери слухавку!»

Мирослава, нахмурившись, перевірила мобільний телефон. Звук був вимкнений.

«Дивно, я цього не робила!» — подумала про себе дівчина.

Дем’ян, відійшовши на кілька кроків від Мирослави, склав руки в кишені й мигцем поглядав за дівчиною. Маленька хитрість із телефоном Міри майже вдалася. Помітивши її насуплений вираз обличчя, наблизився й торкнувся плеча. Мирослава, поглянувши на Дем’яна, промовила:

— Вибач, що відволіклася. Якимось чином вимкнувся звук на телефоні, і, — вона знизала плечима, — пропустила телефонні дзвінки та повідомлення.

— Якщо тебе хтось запрошував на вечірню прогулянку, то передай тому, що ти вже зайнята! — серйозним тоном сказав Дем‘ян.

Міра, стиснувши вуста, поклала телефон у кишеню й навіть вже забула про те, що хотіла написати повідомлення Христині.

— Якщо б я тебе більше знала, то подумала, що ти ревнивець!

Дем’ян, відвернувшись, зітхнув і промовив:

— Мабуть, для ревності не потрібно багато часу!

— Знову змушуєш мене червоніти й задуматися, — прошепотіла Міра.

— І які твої думки? — схиливши голову набік, запитав Дем’ян.

— Ти, як полум’я, яке спалахнуло на кінчику сірника. Раз, і сірник горить яскравим, заворожуючим вогником. Утім, через кілька хвилин гасне, залишаючи лише пригорілу до вугільної чорноти паличку.

Дем’ян, помітивши, як до них наближалися підозрілі чоловіки, а люди, які в цей час гуляли парком, швидко розходилися, примружився. Обійнявши Міру за спину, притулив до себе й поцілував у верхівку. Дівчина, заплющивши очі, пригорнулася до хлопця й додала:

— Вогонь обпікає, залишаючи рубці на тілі. Вогонь зігріває в самі холодні ночі. А хто ти для мене? Недруг? Чи все ж таки друг, який буде завжди поруч у радісні та скрутні часи?

«Ти для мене, Мирославо, спалах, осяння, болісно-солодке почуття», — подумав Дем’ян і натомість промовив:

— Щоб зараз не трапилося, довіряй мені.

— Ти про що? — піднявши голову, запитала.

Дем’ян озирнувся й, взявши Міру за руку, обійшов її й став попереду. Їх почали оточувати чоловіки. Мирослава, не зрозумівши, що відбувається, однак відчувши чорну магію, висмикнула руку й також оглянулася. Побачивши у світлі ліхтарів чорні очиська незнайомців і кинджали в їхніх руках, вона стрепенулася. Утім, Дем стояв незворушним і, як звір на полюванні, спостерігав за кожним їхнім кроком. Обійнявши Дем’яна, Мирослава створила навколо них енергетичний сріблясто-чорний бар’єр із сили чорного агату. Доля секунди, і кинджали полетіли в їхню сторону. Леза, відбившись від бар’єру, впали на землю.

— Недоумки, володар наказав дівчину не чіпати! — прозвучав крик. 

Звідки взялось у ній стільки сили, Мирослава не розуміла й сама. Просто відчула критичну необхідність захистити не лише себе, але й Дем’яна. Немов у цю хвилину їх не можна було розділяти, ніби вони були одним цілим. Дем відчув у грудях тепло та легке поколювання в тілі. Сила чорного агату не відштовхнула, а прийняла його. Дем’ян, провівши рукою по шиї, активізував руну Дагаз. Міра підняла голову й поглянула на хлопця. Побачивши на його шиї руну, широко відкрила очі.