Розділ 4

Гроза на вулиці не вщухла. Мирослава прийняла ванну й, діставши із шафи махровий халат, одягнулася. Поглянувши в дзеркало, насупилася. Змивши з тіла та волосся бруд, відчувала, що цей бруд не змогла змити зі своєї душі. Рана на руці пекла, і тягар неправди мучив її. Зайшовши на кухню, притулилася об одвірок. Бабуся стояла біля вікна, а мама сиділа за столом і тримала в руках камінь — чорний агат. На кухонному столі стояли три чорні свічки, які використовують для ритуалів очищення та поглинання негативної енергії.

— Мабуть, мені варто повернутися до вас, — тихо сказала.

Серафима оглянулася й, підійшовши до онуки, обійняла її.

— Я також так думаю. Твоя відпустка закінчилася, мила.

— Погоджуюся, — кивнула Вікторія.

— Бабусю, я переїхала не тому, що втомилася від вас. Мені потрібно було, — вона важко зітхнула, — розібратися в собі.

Вікторія налила в чашку з травами окріп і подала доньці. Мирослава легко всміхнулася та, сівши за стіл, взяла матір за руку.

— Розібратися в собі? — здвинула брови Вікторія й, перевівши погляд на руку, нахмурилася. — Що це за рана?

— Сьогодні випадково отримала поранення на тренуванні, — знизала плечима.

Вдихнувши на повні груди запах меліси, надпила чай і промовила:

— Я інколи уві сні бачу гори та безмежне синє бурхливе море, а потім картинка змінюються знову й знову. Замок. Темний ліс. Тіні. Чоловік у балахоні. Відчувши первісний страх, я починаю бігти. Падаю й знову підіймаюся. Позаду себе чую шерех. Хтось переслідує мене. І варто переслідувачу наздогнати та схопити за руку, як я з криком прокидаюся. А далі все, як у тумані. Сьогодні бачила знову цей сон. Не пам’ятаю, як опинилася на вулиці й дійшла до Замкової гори. І що там відбувалося, також не можу пригадати.

Прядка мокрого волосся впала Мирославі на обличчя. Вікторія легенько прибрала її й промовила:

— Моя мила, завтра ми все вирішимо. Ти вдома. Не хвилюйся.

— А ще у мене таке відчуття, що ви щось приховуєте від мене, — нахмурилася Міра й почала кашляти та судомно здригатися. З її носа потекли краплинки крові.

Вікторія спохватилася з місця та, присівши поряд із донькою, обійняла її. Діставши хустинку, подала доньці. Вона, витерши кров, важко зітхнула. Серафима зняла із себе підвіску з камінчиком чорного агату та одягнула онуці на шию. Прочитавши захисне закляття, через кілька хвилин скинула. Камінь був гарячим. Під струменем холодної води вона зняла негативну енергетику, яку чорний агат забрав собі.

— Якщо ти щиро віриш в силу чорного агату, то він повернеться до тебе й допоможе повернути втрачені спогади, — сказала Серафима.

Міра, поклавши руку на серце, прошепотіла:

— На Замковій горі зі мною щось відбулося… погане. Ніби хтось намагався забрати мою магію. Це гнітюче відчуття опустошає мене.

Вікторія й Серафима переглянулися.

— Є багато каменів, які поєднані з білою магією. І кожний із них має свої цілі та властивості, — склавши на грудях руки навхрест, серйозно сказала Серафима. — Чорний агат — це не лише оберіг нашого роду. Сила чорного агату поєднана з нашою родовою магією — це провідник між світами. Я володіла силою чорного агату, і тепер нею володієш ти, Міро.

Мирослава стрепенулася й, поглянувши на матір, хриплим голосом промовила:

— Всі казки, які у дитинстві розповідали мені ви, виявилися правдою: відьомські спільноти, перевертні, тіні в померках. Але найгірше те, що саме ваші оповідки не завжди мали щасливий кінець. Я зростала на них, навчилася приховувати свою магію й далі намагаюся жити, як людина. Так в чому ж полягає ваша таємниця?

Вікторія, нахмурившись, знову взяла камінь у руку й сказала:

— Я була молодою, наївною та довірливою. Покохала не того чоловіка, зробила помилку, коли втекла разом із ним, втратила силу чорного агату й зріклася магії. Відчуваючи, як стискається серце від болю, як тіло ламається, ніби пір’їнка, я зробила свій вибір.

— Так який твій вибір, мамо?

Вікторія поклала камінь на стіл та, обійнявши доньку, поцілував її в скроню. Серафима, зітхнувши, промовила:

— Твій батько Гідеон повернувся. Моя молодша сестра Корнелія з іншого світу намагається знайти шпаринку в цей світ. Все, що ми з твоєю матір’ю намагалися зберегти в таємниці, летить шкереберть.

— Мамо! — розвівши руками, вигукнула Вікторія. — Ти… ніби чавун холодної води вилила на голову!

Мирослава істерично засміялася.

— Ого! Значить, це правда! — хмикнула Міра.

Серафима поглянула з-під чола на онуку.

— Тобто, значить, це правда? — округлила очі Вікторія.

Мирослава знітилася й відповіла:

— Мамо, я знайшла твої щоденники й прочитала їх.

Тепер настала черга Вікторії істерично засміятися.

— Але я на них наклала закляття схованки.

— Я також відьма, і тому для мене це не було проблемою.

— О, значить, ти все ж таки можеш заклинати? — стиснувши вуста та поглянувши на доньку, запитала Серафима.