Метро. Година пік. З перестуком коліс вагон рухався в тунелі звичним маршрутом нікуди не поспішаючи і тримаючи звичну швидкість, поспішали лише ті, хто був всередині вагону: на роботу, на навчання чи в своїх справах.
Хтось дрімав або слухав музику й мимоволі піддавався спогадам. Хтось занурився в книгу, від якої на очах виступали ледь помітні сльози. А дехто вирішував важливі питання із самого ранку в телефонному режимі й, намагаючись перекричати гуркіт коліс, голосно розмовляв.
Всередині маленького вагону були зосереджені багато маленьких світів. Та всесвіт і думки Мирослави щось обірвало в одну секунду, немов голка пронизала тіло. Вона здригнулась усім тілом і не могла зрозуміти причини. Було відчуття, ніби за нею хтось стежить, але не може втямити, хто й звідки. Раптом стало мало кисню, і тому довелось розстібнути пальто та ослабити шарф на шиї, бо вже закладалось відчуття, що вона ось-ось втратить свідомість, і поки потяг під’їжджав до станції, дівчина, вхопившись за поручень, вже ледве трималася на ногах. Відчинились двері, і повіяло свіжим повітрям, це дало можливість трішки прийти до тями.
Вранішні поїздки в метро ще та пригода.
Вийшовши з вагону, Мирослава попрямувала до ескалатору. Гнітюче відчуття, що щось неприємне повинно відбутися, супроводжувало із самого ранку. Варто було вийти з метрополітену на вулицю, як хтось штовхнув її в плече. Вона, ледве не втративши рівновагу, пробурмотіла собі під ніс і між натовпом просунулася вбік. Діставши із сумки мобільний телефон, написала подрузі й відразу отримала повідомлення, що вона буде через кілька хвилин. Не витрачаючи часу, попрямувала до кафетерію за ранковою кавою. Доки чекала замовлення, зателефонувала матері.
— Привіт, моя люба, — почувши в слухавці голос мами, Міра усміхнулася. — Як ти?
— Все нормально. Чекаю Христинку в кафетерію, — втомлено відповіла. — Ти як?
— Краще б пішаком дійшла до роботи, ніж тирчати в заторі довжиною в життя. До речі, ти сьогодні прийдеш? Бабуся ще й досі бубнить через те, що ти переїхала.
— Мамо, я живу на сусідній вулиці, — хмикнула Міра й, попрохавши матір почекати, забрала дві кави. Поставивши їх на стіл, знову взяла слухавку. — Сьогодні не знаю, чи прийду, адже після пар тренування.
— Якщо ти сама не прийдеш, тоді чекай гостю, — засміялась у слухавку мама, і Міра підтримала її сміх.
Побачивши, як у кафетерій зайшла Христина, побажала мамі гарного дня й попрохала обійняти бабусю від її імені. Подруга, обійшовши двох юнаків, які виходили з приміщення, лукаво усміхнулася й обернулася. Міра, помітивши це, хмикнула й подала подрузі каву.
— О, дякую. Ти найкраща. Це саме те, що я хотіла. Вранішня кава краще ніж… — надпивши каву, широко всміхнулася. — Хоча ні, не краще. Але упустимо цей момент.
— Маєш втомлений вигляд, — вигнувши брови, сказала Міра.
— Подруго, ти на себе у дзеркало дивилася? — підморгнувши, запитала Христина. — Синці під очима. Розтріпане волосся. Ти маєш не кращий вигляд, ніж я. Вночі було не до відпочинку? Зізнавайся.
Мирослава закотила очі й, взявши свою каву в стаканчику, першою вийшла з кафетерію.
— Краще б відпочивала, — позіхнувши, відповіла. — Кілька тижнів погано сплю.
Христина, поправивши своє довге біляве волосся, насупилася.
— Я вже подумала, що ти ночами… ем, як би так культурно сказати, відпочиваєш із Тарасом!
Мирослава хмикнула.
— Корніловим? Із чого ти це взяла?
— Я помітила, що він останнім часом якось дивно на тебе дивиться. І тому подумала, що в тебе з ним романтік.
— Христино, не вигадуй! — фиркнула Міра.
— Вовченя не друг.
— Що ти сказала? — не очікувавши таких слів від подруги, зупинилася.
Христина знизила плечима й, схиливши голову набік, сказала:
— Я вчора випадково почула в деканаті, що до нас переходить по обміну студент із Румунії. Дуже дивно, що наприкінці року.
Мирослава інстинктивно стиснула стаканчик, і кілька крапель попали на пальто. Важко зітхнувши, закотила очі й, поглянувши на верхній одяг, пробурмотіла:
— Просто чудово.
— Хей, ти йдеш? — розвівши руками, вигукнула Христина.
— Іду! — викинувши напій у сміттєвий бак, відповіла Міра.
Перед парами, доки Христина заплітала Мирославі два колоски, дівчата в аудиторії не вгамовувалися розповідати про нового студента. Всі в один голос говорили, що він красень. Міра, зітхнувши, оглянулася й зустрілася поглядом із Тарасом. Хлопець, розсівшись на лавці, з-під лоба поглядав на Міру.
— А я говорила, що він на тебе дивно дивиться, — прошепотіла Христина. — Краще тримайся від Тараса та його друзів подалі.
— Він та інші хлопці наші однокурсники. І також ми разом ходимо на фехтування. Тому триматися від нього подалі — це значить перевестися в інший університет? — поглянувши на Христину, сказала Міра.
— Твоя іронія інколи доводить мене до божевілля, — закотила очі дівчина.
— Я тебе також люблю, Христю, — обійнявши подругу, промовила Міра.
#3172 в Любовні романи
#764 в Любовне фентезі
#567 в Сучасна проза
перше кохання, протистояння героїв, магія дружба любов містика пригоди
Відредаговано: 29.02.2024