Глава 29

Дуглас сказав мені, що маю два роки для того, щоб навчитися палацовому етикету, танцям, деяким обов'язковим мовам та музиці. Але, як чорт забирай, я мушу все це вивчити, маючи так мало часу? Можливо, він хоче кинути мене у воду і перевірити, чи я зможу виплисти! Мабуть, він хоче влаштувати мені шалений розпорядок дня! Боже, навіть просто думати про це страшно! Але я, звичайно, не маю права відмовитися… У мене залишається лише два роки, щоб стати справжньою леді, яка здатна триматися на висоті в будь-якій ситуації. Хто знає, можливо Дуглас має свої приховані мотиви, і він хоче використовувати мене. Але… в якомусь сенсі я згодна з ним, якщо я нічого не знатиму, то й сама не зможу себе використовувати.

...

* Якийсь час *

Так і почалася моя щоденна рутина. Щоранку, ще до сходу сонця, я розплющувала очі і відразу відчувала втому, тому що я той ще любитель поспати. Піднімалася з ліжка, приймала ванну, яку підготували покоївки, заповнивши кімнату приємним ароматом ніжних квітів та ароматичного мила. Закінчивши ранкову підготовку, я вирушала до їдальні, де на мене вже чекав сніданок. Аромат свіжоспечених булочок і свіжого апельсинового соку наповнював повітря, створюючи атмосферу благополуччя і затишку. Через кілька хвилин після сніданку, до мене приходив учитель етикету – експерт своєї справи, який допомагав мені вдосконалюватись у мистецтві правильного спілкування та елегантності. Ми проводили час розмовляючи про правила ввічливої поведінки, досліджуючи та практикуючи ці навички у різних ситуаціях. Цей урок давався мені дуже складно, тому що мені було нестерпно нудно. Вчитель також розповідав мені про деякі «секретні» прийоми серед аристократів, які вони використовують для спілкування, будь то помах віяла, чи інше.

Після насиченого ранку, наставав час невеликої перерви, щоб відпочити. Дворецький Себастьян приносив мені свіжозаварену каву з печивом. Потім наставала пора уроку мов, і особлива увага приділялася вивченню мови Адамантії - держави, з якою наша країна підтримувала тісні та дружні стосунки. Мова Адамантії була обов'язковою до вивчення, оскільки це допомагало зміцнити наші взаємини і налагодити розуміння між культурами. У середині дня наставав час обіду. Уже трохи виснажена і втомлена, я з великим ентузіазмом приступила до поїдання їжі. Далі за планом, я відвідувала урок танців. Це було таке захопливе заняття, де мене вчили граціозності та координації рухів. Для початку вчитель навчав мене виконувати танцювальні вправи ніби "окремо", щоб я запам'ятала, що робити і коли. У музичному супроводі нам допомагав скрипаль. Загалом, у мене виходило доволі непогано, доти, доки ми не почали танцювати в парі... Вибачте, будь ласка, мені дуже шкода, що я повіддавлювала Вам усі ноги...

Після напружених вправ, я була рада відпочити півгодини. Потім наставав час для уроку музики. Там викладач намагався виявити в мені приховані музичні таланти. Але, на жаль, гра на музичних інструментах і читання нот ніколи не були моїми сильними сторонами. Мені це завжди давалося важко. Хоча в мене непогано вдавалося співати, іноді я робила невеликі ляпи і співала трохи фальшиво. Після навчання в мене нарешті був час для себе. У цей час годинник уже показував після 6 вечора. Це був мій вільний час, коли я могла займатися своїми справами або просто насолоджуватися відпочинком.

Не пристосувавшись до такого графіку, я дуже втомлювалася, але все одно спускалася до бібліотеки, щоб почитати книжки, які дворецький Себастьян відклав для мене. Оскільки вибір був доволі великий, я вирішила почати з книжок про історію в періоді з 690 року по наш час. Не буду вдаватися в подробиці й ускладнювати собі життя, тому підсумую все найважливіше, що мені вдалося звідти дізнатися:

По-перше, це мапа. Я розглянула її, намагаючись виявити своє місцезнаходження та інші міста, селища тощо, щоб краще орієнтуватися країною. У найпівнічнішій частині країни були розташовані Північно-Західні гори, в яких, за легендами, мешкають демони, чудовиська та інші монстри. Тому, хоч ця частина належить до територій Етерніти, там ніхто не живе, тільки проходять експедиції та патрулі, які стежать за тим, щоб ці недоброзичливі істоти не спускалися в населені місця. Також саме в цих горах проходить щорічний мисливський турнір за участю благородних сімей, який допускає лише ті території, мешканці якої не становлять особливої небезпеки. По сусідству знаходиться герцогство "де Морталь"... Невже за час мого "ув’язнення" морталі здобули титул? За які такі заслуги, цікаво… І, до того ж, Міраж знаходився там. Графства Хуарес більше не існувало. Далі герцогство Дарклін-Чейз, герцогство Кінгстон, у самій південній частині по центру герцогство Бхарат, зі Східного боку на Півдні – Магіче – територія, де живуть, навчаються та вдосконалюють свої навички маги. Трохи нижче центру, достатню територію займають клани елементалістів, зліва направо – Аїр, Терра, Ігніс, Саккаку та Су. З Північного Сходу, займаючи більшу частину центру, розташовано столицю – Вертекс і території, що належать королівській родині. Також, Етерніта славиться своїм мореплаванням та торгівлею завдяки Південному морю. Зі Східного боку Етерніта межує з Адамантією, однією з найвеличніших і наймогутніших країн у цьому світі.

По-друге, яким чином вирішувалися "проблеми", створені мною. Загалом загинули практично всі жителі Міража, а це близько 40 тисяч жителів, також багато жителів з прибережних територій від пожежі, що поширилася, додати тих, хто загинув у спробі загасити пожежу, адже на прибуття елементалістів Су знадобилося достатньо часу, всього - близько 56 тис. людей. Для усунення цієї катастрофи, люди, елементалісти, маги, представники шляхетних родин і навіть морталі об'єдналися. Про мотиви останніх не складно здогадатися... Треба ж якимось чином завоювати місце у верхівці. Через рік після трагедії, ті місця стали повністю занедбані, небо там так і не очистилося, ніби очорнене прокляттям, воно так і залишилося криваво-темного відтінку. На випаленій землі нічого не росте. Ходять чутки, що демони і монстри з Північно-Західних гір спустися і мешкають там. Від колись прекрасної Долини, затишного містечка Міража, не лишилося нічого, окрім моїх спогадів... Читаючи ці рядки, я давилася гіркотою, що засіла в мене в горлі, не даючи ковтнути. По щоці покотилася сльоза... Дуглас має рацію. Те, що я накоїла, воістину одна з найжахливіших трагедій у цьому світі, і мені ніяк це не спокути.