Глава 23

*Теперішній час. Ліліс у вигляді пантери*

- Ліліс!

- Га? - запитую я і озираюся. Я знову біля нашого будинку в Долині, на невеликому пагорбі. Навколо так гарно, зелена трава, цвітуть квіти і чути спів птахів. Я дивлюся на свої долоні й не зовсім розумію, що відбувається.

- Ліліс! - мене хтось кличе, я обертаюся. Переді мною стоїть мій Іан, тримаючи якусь на вигляд важку сумку в руках.

- Спустися з небес, мрійниця. Тітонька Хілліс тебе кличе ось уже півгодини.

- Мама?

- Пхахахах. Ну так. Давай роздупляйся і йди, вона ж чекає на тебе.

- Т-так. Добре. - відповідаю йому я, і, як у тумані, йду в будинок. Заходжу на кухню. Там моя мама. Вона щось нарізає і ходить туди-сюди. Обертається.

- Ліліс? Де ти була, я на тебе вже зачекалася!

- Я?... Я... - я почала заїкатися і зрештою просто замовкла так і не сформулювавши речення.

- Що таке? Чого мовчиш? - запитує мама, підходить і кладе свою долоню мені на лоб. - Ти не захворіла? Усе добре?

- Т-так. Я в порядку, але що... - у відповідь на моє невизначене мукання мама співчутливо на мене глянула своїми світло-салатовими очима.

- Якщо погано почуваєшся, то краще піди й відпочинь. - сказала вона і після цього хтось помахав долонею перед моїми очима.

- Ей, ау! Усе нормально, Ліліс? - я обернулася і побачила Іана, який заглядав мені у вічі. У мене було щось на кшталт ступору. Я не розуміла, як мені реагувати і що казати, тому я просто дивилася на нього, роздивлялася риси обличчя, ніби не могла пригадати, хто це.

- Хммм... Думаю, з нею справді щось не так, хахах. - сказав Іан і ніяково почухав потилицю. Я знаю цю звичку, він завжди так робить, коли йому некомфортно чи ніяково. Я знову обвела їх поглядом і відчула клубок у горлі. Він душив, не давав сказати й слова, зрештою я ледве-ледве видавила:

- Мамо, Іане, я люблю вас. - у відповідь, на мене лише здивовано втупилися. Я знала, зазвичай на подібні висловлювання Іан би точно пожартував наді мною і сказав щось на кшталт: "Тебе по дорозі підмінили чи що? Зараз же поверніть справжню Ліліс назад!", а у відповідь на такі слова, він би отримав від мене легкого ляпаса. Але не зараз. Зараз вони просто тепло посміхнулися, підійшли й обійняли мене. І ось... щойно я почала вірити, що те, що відбувається, - правда, як варто було мені моргнути, і я різко перемістилася. Ніби мене висмикнули насильно. Картинка змінилася. Перед моїм поглядом шибениця. Я стою в натовпі людей. Вони штовхаються, кидають у злочинців гнилі помідори чи щось таке, піднімають руки вгору і кричать:

- Смерть злочинцям!

Їхні оскаженілі обличчя сповнені ненависті та несамовитої злості. Кричачи ці слова, вони ніби випльовують їх. З'явилося відчуття, ніби їхні роти зараз порвуться, але вони все не припиняють.

Серед виведених на шибеницю злочинців я бачу маму, Іана та Рампо. Вони в довгому білому вбранні. Мама, помітивши мене, заливається сльозами, по її світлих віях скочується сльоза. Я хотіла було рвонути вперед, зупинити їх, але моє тіло ніби вросло в землю і зрушити з місця просто неможливо. Їх грубо беруть під руки, затягують петлю на шиї. Я бачу все це, але моє кам'яне тіло не слухається мене. Мої думки кричать і зводять мене з розуму: "Ні! Не треба! Не вбивайте їх! Мене! Візьміть мене замість них, але їх не чіпайте! Прошу! Прошу, не треба! Ні!". Я хочу закричати, але мій рот мені теж не підвладний. Нарешті, почувся свист і підлога під злочинцями провалилася, залишаючи їх хапатися за мотузку в надії на порятунок.

"НІІІІІІІІІІІ! Ніііііі! Досить! Припиніть!" - мій німий крик розривав мене зсередини. Тіла перестали смикатися і просто мирно повисли. А я... задихалася, по моєму кам'яному обличчю скочувалися сльози, а потім... я прокинулася. Важко дихаючи, трясучись від жаху.

- Ліліс? Господи, що з тобою? - вигукнула мені Нарі, підірвавшись. Вона почала гладити мене по спині й примовляти. - Все добре, це просто поганий сон. Це кошмар. Заспокойся.

Помітивши, що мені це не дуже допомагає, вона наблизилася ближче, обійняла і притулилася обличчям до моєї морди...

Знаєте, чим жахливий кошмар? Тим, наскільки він реальний.

Після останніх спогадів, що повернулися, мене щоночі мучили кошмари. Щодня... щоночі мене переслідували мертві обличчя дорогих мені людей і натовп мешканців Міражу, що постійно тикали в мене пальцями, паплюжили і дивилися презирливим поглядом. Щодня... Через ці сни я не могла нормально виспатися, мене мучило почуття провини, я боялася. Боялася спати. Боялася заплющити очі і знову, знову і знову занурюватися в цей пережитий мною раніше жах зі спогадів... Здається, Бахрам саме це мав на увазі, коли згадував про період повернення спогадів, період мук і випробування совісті... Але... що було далі? Мої спогади вже давно перестали мені снитися, але я ж, безумовно, не все згадала... Хоча... він так само згадував, що це закляття може діяти й індивідуально... Хммм...

Згодом моє величезне почуття провини поповнилося депресією, апатією, відсутністю апетиту і бажання продовжувати жити. Я була настільки виснажена, що нічого не приносило мені задоволення. Клауді дуже і дуже переживала за мене, і я справді вдячна їй за це, але... Мені це зовсім не допомагало...

...

Минув місяць або більше. Виступи тривали, в них я робила все на автоматі, як же пощастило, що тварину не можна звинуватити у відсутності акторського таланту. Хоча, глядачі, як і раніше, були в захваті. За цей час Стоун лише один раз показав перевтілення морталя, перед цим знову вколовши їй цю рідину невідомого походження. Місяць тоді був досить молодим, і я не розуміла, як це в нього вийшло. І зараз, коли я не могла зацікавитися просто-на-просто нічим, тільки вміст цього шприца викликав у мені інтерес.

Була ніч. Я вирішила пробратися в "кабінет" Стоуна. Усі спали, а його викликав до себе за чимось Кочівник. Тому я вирішила не гаяти даремно часу.  На його столі стояла запалена масляна лампа, поруч - стілець. Акуратно спершись на нього передніми лапами, я зазирнула на поверхню столу. Там була купа якихось папірців із замальовками і написами. Над столом був малюнок, приколотий голкою до шафи, яка стояла спиною до столу. На ньому була намальована ця темна рідина в банці. Над малюнком напис: "Еліксир спогадів". Поруч із цим малюнком був опис, що і для чого.