Глава 21

*Продовження*

Вийшовши на сцену, Соломія кілька разів ляснула в долоні, привертаючи до себе увагу. Всі її улюбленці відразу ж присіли і, розкривши свої ротики, висунувши язики, стали дивитися на свою хазяйку.

Мені було не особливо цікаво дивитися її номер, адже не те, щоб я любила собак, та й їхня господарка не викликала в мені інтересу або захоплення. Тому я не загострювала особливої уваги.

Майже кожен виступ супроводжувався музикою, яку виконували музиканти збоку від сцени, щоб не займати багато місця і не заважати циркачам. Як і раніше, заграла весела та легка мелодія, що викликала бажання пуститися в танок.

Коли Соломія підняла долоню горизонтально, усі пуделі піднялися на дві задні лапки. У декого не відразу вийшло, але вони одразу ж виправилися. Вона покрутила вказівним пальцем, показуючи поворот. Пухнастики відразу ж виконали команду і покрутилися на місці, кумедно виляючи своїми хвостиками. Також, одного разу, Соломія вишикувала їх в одну колону, стоячи на задніх лапках, вони ставили передні лапки на тих, хто стояв спереду, утворюючи шеренгу, і так ішли під музику. Так, імітуючи танець, вони здійснювали різного роду команди.

Далі були трюки. Стоячи на задніх лапках, собаки мали втримати на носі м'яч або кільце. Стрибки через кільце, подача голосу на певну ноту і так далі.

Спостерігаючи за обличчям Соломії, я помітила, як горіли її очі. Їй щиро подобалося те, чим вона займається, і вона справді в захваті від своїх звіряток. Мене дуже здивувало й те, що за весь свій виступ вона не сказала жодного слова. Зазвичай балакуча реготушка мовчить увесь свій виступ! Чи намагається вона таким чином показати, що на відміну від людей, її тварини розуміють її і без слів...?

Закінчивши свій номер, вона вклонилася, її обличчя осяяла яскрава посмішка, а потім пішла за лаштунки, слідом за нею слухняно побігли її пуделі, весело махаючи своїми пухнастими хвостиками.

- Соломіє! Твій виступ був приголомшливим, як і завжди! - крикнув їй услід один із циркачів. Вона весело посміхнулася йому і відповіла:

- Дякую, Вінсе! Усе завдяки моїм милашкам, вони такі молодці! - сказала вона і потріпала одного зі своїх вихованців за вушка.

Вони ще якийсь час розмовляли, жартували і сміялися. Не важко здогадатися, що ця жінка - душа будь-якої компанії. З іншого боку, все це виглядає так, ніби всі її потребують і, водночас, нікому до неї немає діла. Вона всім подобається, як гарна прикраса, здатна підбадьорити будь-кого, підняти настрій яскравою посмішкою чи смішним жартом і разом із цим... нікому не потрібна. Принаймні, для мене, все виглядає саме так.

Договоривши з циркачем, Соломія пішла у виділену для неї кімнату відпочинку. Я пішла за нею. Все одно було оголошено перерву і зайнятися в принципі нічим.  Там вона передала своїх улюбленців слугам, наказавши викупати їх і смачно нагодувати. Сама ж вона зняла зі своїх рук довгі рукавички і важко зітхнула. Вона повільно пройшла до свого столика і втомлено опустилася на стілець, спершись спиною. Закинувши ногу на ногу і перекинувши голову назад, вона, прикривши очі, шумно видихнула. Через кілька хвилин вона потягнулася рукою до своєї шпильки, стягнула її. На її оголені плечі впали красиві блондинисті кучері. Уперше за весь час тут, я побачила її такою. Втомлена, із серйозним виразом обличчя, з прикритими очима, від яких так і віє якимось смутком. Жінка, яка постійно базікає без угаву, регоче практично не маючи на це причини, сонячна і при цьому порожня. Зараз... від цього всього не було й тіні. Зараз вона така, яка є насправді. У мене з'явилося відчуття, що я спостерігаю за чимось дуже інтимним, особистим, що нікому не дозволено бачити.

Через якийсь час Соломія піднялася, подивилася в дзеркало і посміхнулася. Собі. Своєму відображенню. Чомусь мені здалося, що в неї очі на мокрому місці. Так, вона продовжувала дивитися у своє відображення, усміхаючись, пригнічуючи свої емоції і свою втому. А потім:

- Коли ж ти стала такою, га? - запитала вона саму себе, але її відображення нічого їй не відповіло.

Спостерігаючи за цим усім, я почувалася злочинницею і все-таки... мені було її дуже шкода. Мені не варто було судити її за обкладинкою. Проковтнувши почуття провини, я вирішила повернутися назад, до сцени.

...

*Соломія*

Коли почалося моє життя в цирку, я почала вірити в те, що живу в раю. До мене всі добре ставилися, мої обов'язки мене цілком влаштовували, адже я дуже люблю тварин, особливо собак. У дитинстві в мене був найкращий друг - пес породи золотистий ретривер. Він був зі мною практично завжди. Ми спали разом, я обожнювала гратися з ним, коли я гладила його по його шерстці, він весело мотав хвостом і мене вражало те, як сильно може любити тварина. Одна моя увага робила його щасливим і мені це подобалося. Він став для мене членом сім'ї, займав особливе місце в моєму серці. Одного разу... Я мало не потонула, але мені вдалося врятуватися завдяки моєму улюбленцю Лакі. Тоді, мій зв'язок із ним тільки посилився.

Йшли роки... Я подорослішала, закохалася. Цей хлопець був не з тих, кому можна довіряти, я знала це з самого початку. Але що ж ще мені залишалося? Я була сліпа. У підсумку, в моєму житті все пішло шкереберть. Він дозволяв собі піднімати на мене руку, погрожував, що за кожну мою посмішку сторонньому, він виріже цю посмішку у мене на обличчі. Мені стало страшно. З кожним днем ставало тільки гірше, проте в глибині душі я все ж сподівалася, що він зміниться. Яка ж я дурепа.