Глава 19

*Спогади Ліліс. 17 років*

Після того, що сталося, наше поселення занурилося в морок. Навіть ті, хто не вірив у подібне, були насторожі і явно боялися того, що може трапитися в майбутньому. День Повного Місяця був наприкінці весни, на даний момент минуло вже три місяці.

Побувавши кілька разів за цей час у Міражі, я дедалі частіше помічала, що вартових там ставало дедалі більше, і всюди висіли якісь письмові попередження про те, що в місті діє злочинна організація, яка займається торгівлею людьми, і поки їх розшукують, краще не ходити пізно вночі наодинці, і уважно стежити за своїми дітьми. 

Так само, на площі часто були натовпи людей, які кричали гасла (лозунги) проти дискримінації звичайних людей. Адже останнім часом "вищі" істоти зовсім стали звеличувати себе, вважаючи людей мало не рабами. Проте, якщо дивитися на те, що відбувається з боку правителя, тобто короля, то я думаю, що йому набагато вигідніше тримати біля себе і підтримувати добрі стосунки з тими, хто має силу і владу, зокрема й надздібності. Адже, наприклад, клану Ігніс нічого не коштує спалити столицю, вони впораються з цим менш ніж за годину. Ну і все-таки, людей не варто списувати з рахунків, бо всім відомо, яку міць може мати натовп, що бореться за свої права і свободи. Що ж, цікаво, як ця людина з короною на голові збирається все це розгрібати. Я не сильно вникала в це все, нехай мені й хотілося. Краще не варто привертати до себе увагу.

...

- Ліліс, можеш сходити на луг? Потрібно поповнити наші запаси лікарських трав. А я, мабуть, приберуся тут.

- Може краще ти? Прибратися і я можу... а ось у травах ти знаєшся набагато краще за мене, мамо.

- Ти ж знаєш, що прибирання для мене не просто заняття, щоб навести чистоту. Я так знімаю накопичений стрес. Давай, йди. Тобі не заважає прогулятися. - сказала вона, засукавши рукава і поклавши руки на пояс. Потім задумливо стала оглядати кімнату, думаючи з чого почати.

Мені нічого не залишалося як кивнути, тим паче, що збирати трави для мене набагато цікавіше, ніж возитися з віником і ганчіркою. Я зайшла в комору, перевірила чого не дістає і склала в голові список потрібних інгредієнтів. Повторила про себе кілька разів, щоб не забути, взяла кошик і зав'язала волосся хусткою назад. Звернувши увагу на те, з якою ретельністю мама чистить щіткою підлогу, я мимоволі посміхнулася, потім повернулася до виходу.

Дорогою на луг я витала у своїх думках, обмірковуючи, як люди можуть знімати стрес прибиранням. Я, прибираючи, більше дратуюся, ніж заспокоююся. Нарешті, прийшовши на луг, я поглядом шукала трави, що мені потрібні. "Валеріана, собача кропива, м'ята, ромашка, деревій, звіробій, календула і тд." - повторювала про себе. Якийсь час я блукала лугом, періодично зупиняючись. Сонце дуже яскраво висвітлювало все навколо, при цьому зігріваючи настільки, що ставало трохи спекотно.

Я оглядала квіти. Мій погляд привернула квітка календули. Зірвала її. Вона була яскравого помаранчевого кольору, а пелюстки м'які. Запах приємний і трав'янистий.

"Подумати тільки, звичайна лікарська квітка, але така прекрасна... За розповідями моєї бабусі з минулого життя, ця квітка зберігає в собі багато корисних властивостей. Вона казала, що якщо розсипати пелюстки календули під ліжком, то твій сон буде спокійним і злі духи не зможуть наблизитися до тебе... Що тільки не вигадають люди, щоб захиститися від невідомого. Але все ж, те що має статися - станеться, і що більше ти цього боїшся, то більша ймовірність цього..." - думаючи про подібне, я відправила квітку в кошик.

Дивлячись на чисте небо, в якому іноді пропливали самотні білі хмари, я зітхнула і, приплющивши очі, зосередилася на запахах і звуках, що мене оточували. Я уявляла собі легку, меланхолійну мелодію флейти і стала тихо підспівувати їй.

"Чого я боюся найбільше?" - варто було цій думці пролетіти в мене в голові, як у моїй підсвідомості відразу спливли обличчя дорогих мені людей. На секунду, я уявила їх бездиханними, холодними. Їхні тіла заклякли, а очі заплющені або дивляться на мене скляним поглядом... До мого горла підкотив клубок, ковтати стало важко, а по щоках потекли сльози. Я голосно схлипнула. Розплющивши очі й побачивши перед собою спокійне, безтурботне, блакитне небо, я відсмикнула себе.

"Досить. Досить думати про те, чого не трапилося. І не трапиться." - однак я мушу визнати, що немає такої істоти, яка нічого б не боялася. Можливо, навіть морталі відчувають це почуття...

Зібравши все необхідне, я попрямувала додому. Спускаючись із невеликого пагорба, мою увагу привернув шум. Натовп людей зібрався біля будинку Іана. У мене з'явилося погане передчуття. Стрімголов, випустивши з руки кошик, повний лікарських трав, я рвонула туди. Моя довга сукня заважала мені, плутаючись у мене під ногами, кілька разів спіткнувшись, я мало не впала, але все ж добігла. Вся захекана, я роздратовано-схвильовано стала розпихати натовп.

- Пропустіть! Дайте пройти! - кричала я. Кілька літніх людей подивилися мені в слід кинувши щось на кшталт: "Безсовісна, жодної краплини виховання і поваги до старших!", але мені було начхати.

Ставши попереду всіх цих людей, я побачила Іана і його батька. На їхніх руках були кайдани. Я хотіла було крикнути "Що тут відбувається?", влаштувати істерику, моє терпіння було на межі. Однак, я зустрілася поглядом з Іаном. Він обережно похитав головою, нібито: "Не треба".

Я часто дихала і намагалася заспокоїти серце, що калатало. Заглянула всередину будинку, двері якого були навстіж. Там, туди-сюди шастали люди в обладунках, перевертаючи все догори дном. У самому проході стояв високий чоловік, обличчя якого було приховано темним капюшоном від плаща і чорною маскою-хусткою. Одягнений він був у чорне довге вбрання, на поясі коричневі ремені, за них збоку прикріплена шпага, на плащі була вишивка золотою ниткою, на ногах красувалися очевидно дуже дорогі, темно-сірі чоботи з прикріпленими до них шпорами, для поїздок верхи. Він злегка обернувся. З-під капюшона випало пасмо темного, каштанового волосся, а на грудях виднілася золота прикраса. Я не змогла не звернути увагу на його широкі й трохи вигнуті брови, такі ж темні, як і його колір волосся. Я стояла на відстані, що не дозволяла мені побачити більше. Помітивши мене, він одразу ж відвернувся.