Глава 18

*Спогади Ліліс. 17-річчя*

 Цього разу, ми вирішили відсвяткувати свято Повного Місяця вдома, всією сім'єю. Оскільки будинок дядька Рампо був більш просторим, приймали гостей вони. Ми з мамою приходили допомагати на кухні з готуванням. Атмосфера була дружня і легка, тільки Іан був занадто серйозним, і в мене все не виходило його розбуркати.

Трохи пізніше, коли з готуванням було майже закінчено, дядько Рампо сказав Іану принести вино з льоху. Він був великим поціновувачем вина, іноді навіть сам займався виноробством. Та й я сама востаннє пила вино, та й у принципі алкоголь тільки в минулому житті. Адже мені вже сімнадцять майже, може мама не буде проти... сподіваюся.

- Ліліс, сходи подивися, чому на вулиці так гамірно. - сказала мені мама.

- Зараз. - відповіла їй я.

Я вийшла у двір. Вдихнула свіже вечірнє повітря, яке пропахло запахами смачної їжі. Адже не ми одні готувалися до свята, бо не всі могли дозволити собі відсвяткувати його в місті, а дехто просто полюбляв тишу і спокій. У мене зрадницьки забурчало в животі. Я поплескала по ньому рукою, наказуючи йому заткнутися.

Поруч із будинком хруснула якась гілка. Я подивилася туди, не повертаючи голови. Там, ховаючись за деревом, стояла маленька дівчинка. Її світло-русяве довге волосся було сплетене у дві косички. Вона з дитячим інтересом спостерігала за мною. У мою божевільну голову прийшла нова ідея.

- Ех, як же їсти хочеться! Чим би таким поласувати, га? - спеціально голосно сказала я, потягуючись і витягаючи руки. Потім перевела погляд на дівчинку. Вона помітила, що я дивлюся.

- О, ти якраз підійдеш... - протягнула я і посміхнулася. Дівчинка здивовано втупилася на мене. А потім, я різко зірвалася з місця і побігла до неї, вона, звісно ж, почала тікати від мене і кричати:

- ААААА! Не їж мене, відьмо, я несмачна! - кричала вона. Я виставила руки, ніби випускаючи кігтики, і жартівливо зашипіла:

- А я візьму і відкушу шматочок! - почувши це, дівчинка голосно засміялася все ще тікаючи від мене. Нарешті, мені вдалося зловити цю пустунку у свої обійми, і я жартівливо, легенько вкусила її за вушко. Вона залилася сміхом. Потім, я опустила руки, почувши кроки за спиною, і повільно обернулася. Там стояла жінка років 40-ка. Мама цієї дівчинки?

- Тіє, повернися в будинок. - сказала вона дівчинці, що все ще стояла поруч зі мною. Невпевнено подивившись на мене, а потім на свою матір, вона повільно покрокувала до неї, опустивши голову, ніби в чомусь завинила. Один раз вона обернулася на мене. Я грайливо їй підморгнула, і та, посміхнувшись, весело покрокувала додому.

- Ти, зміюко, щоб я більше не бачила тебе поруч із моєю донькою, усвідомила? Ти просто ходяче прокляття в нашому селі! Тьху! - сказала вона, плюнувши в мій бік.

Переваривши те, що щойно почула, я не змогла стримати сміху, тому розреготалася і відповіла:

- Вау! Здається, мене з "відьми" підвищили до "прокляття всього села"! - і знову засміялася, потім додала: - А щодо вашої доньки, то вам потрібно краще стежити за своїми дітьми, шановна. Що ж, за цим відкланяюся. - сказала я, присівши в реверансі, потім повернулася і пішла в бік натовпу, що вже певний час муляв мені очі, і викликав цікавість.

Я йшла швидко, адже мені потрібно було повернутися назад, адже й так уже затрималася. Розштовхавши роззяв, я стала спереду. Оскільки багато хто мене побоювався, тому ніхто мені заперечив. Перед моїми очима стояли кілька людей у танцювальному вбранні, яке зазвичай носять бродячі танцюристи. Позаду цих людей стояли дві великі вози, запряжені кіньми, завдяки яким вони, швидше за все, пересувалися. Попереду всіх цих людей стояла симпатична молода жінка. Хотілося назвати її циганкою, бо дуже схожа. Вона говорила:

- Прошу дозвольте нам переночувати у вашому поселенні. Наш шлях неблизький, ми потребуємо відпочинку та їжі. Натомість, ми покажемо вам виступ з музикою і танцями, що скажете?

У відповідь, усі недовірливо втупилися на них. А мало що, раптом напоять усіх і обкрадуть, настільки сумнівно вони виглядали. "У нас із мамою точно практично нічого красти, крім одягу і…" - я рефлекторно потягнулася до золотого ланцюжка на моїй шиї. - "І крім цього."

- Як ми можемо довіряти вам? - сказав якийсь чоловік із натовпу. Усі стали дружньо підтакувати йому і тикати пальцями в танцюристів.

Та симпатична жінка підійшла до літнього чоловіка, схопила його долоню і почала розглядати її. Провела по ній пальцями і сказала:

- Ваше ім'я Фред, чи не так? Вам не варто нікуди їхати восени наступного року, або ж якщо їхати, то всією вашою родиною.

- Від чого ж? - запитав той, недовірливо втупившись на "циганку", стримуючи себе від пориву висмикнути руку.

- Інакше станеться величезне горе, яке ви не зможете пережити. - Сказала вона, поплескала долонею по його руці й випустила зі своїх. Мені стало цікаво, що ж ця ворожка наворожила б мені, але мені б не хотілося, щоб вона говорила свої передбачення перед усіма цими людьми. Схоже, багато хто все більше підозріло поставився до бродячих артистів, але також їх розривала цікавість. Все-таки:

- Гаразд, давайте визначимо голосуванням. - запропонувала одна жінка. - Хто проти, прошу висловитися.

Приблизно четверо осіб висловилися "проти", і шість "за". Таким чином, ухвалили рішення дозволити їм переночувати тут і влаштувати нам "концерт безкоштовний".

Якийсь час я спостерігала за тією симпатичною жінкою. У неї було довге й хвилясте, пишне, чорне волосся, на голові пов'язана хустка з цікавими висульками, ну точно циганка. Губи нафарбовані яскравою червоною помадою, погляд випромінював якусь загадковість. Щось у ній є таке, привабливе. Вона, розмовляючи з якоюсь людиною з їхньої групи, випадково зустрілася зі мною поглядом. Моє обличчя було серйозним, я намагалася заховати за ним свій інтерес і підозрілість. Якийсь час відповідаючи на мій погляд таким самим, вона здалася і відвернулася, займаючись викладанням якихось речей. Я повільно розвернулася і пішла до будинку батька Іана, дорогою мене супроводжувало відчуття, що хтось дивиться мені в спину.