Глава 13

Ми йшли мовчки, я обдумувала свою поведінку. Це зовсім інші почуття, і мені вони надто подобалися, щоб стверджувати, що мені шкода. Ні. Мені зовсім не шкода. Відчуття повного контролю над ситуацією, здивовані погляди і вирази обличь сповнені нерозуміння - мене це дуже веселило. Тільки реакція Іана чомусь була незрозумілою для мене, можливо він правий і це і є - розгубленість. А також, можливо, я помилилася показуючи перед усіма свою здатність до маскування.

Пару разів я намагалася щось сказати, та мені наче здавило горло, передчуття казало мені, що краще не треба.

Ми дійшли до ярмарку. Люди, що майже все продали вже збирали свої речі. Піри та її чоловіка не було, мабуть, вони все ще у центрі. Кілька інших торговців все ще намагалися щось продати. Ми мовчки розглядали товари з торгових палаток, або те, що там залишилось, дехто збивав ціну. Одного разу ми зупинилися, але я не пам'ятаю навіщо і на як довго, бо була поринена у свої думки.

Ми кудись йшли, але я не помічала куди, повністю довіряючи Іану. Ми зупинилися, я мимоволі підняла свій погляд на нього. Зазирнувши в його світло блакитні очі, я намагалася зрозуміти його думки, про що він думав, дивлячись таким поглядом на мене.

*ВІііуууу-Бууффф* - небо осяяв перший феєрверк. Прекрасний вогняний візерунок, розкрився як бутон квітки, застигаючи в повітрі лише на п'ять секунд. Дивовижно. Хоча мої очі були направлені на людину навпроти, я не могла пропустити, хоча б краєм ока глянути на цю красоту.

Зітхнувши, Іан ніжно перевернув мою руку долонею доверху, подивився на неї, легенько провів пальцями.

Я верескнула.

- Лоскотно -,  сказала я, намагаючись прибрати руку. Але він встиг схопити її, не грубо, легко. Подивившись на мене, він вложив щось у мою долоню. Я, яка увесь час спостерігала за його обличчям, опустила погляд. Маленька дерев'яна скринька. Обережно відкриваю.

"Ах! Яка краса!" - подумала я, побачивши маленький золотий кулончик у формі молодого Місяця.

- Іане, яка краса! - сказала я, глянувши на нього. А він, зі своїм спокійним обличчям, не випускаючи моєї долоні, як би підтримуючи її однією рукою, іншою дістав прикрасу зі скриньки. Розстібнув ланцюжок, підійшов впритул. Відпустивши мою долоню, він прибрав волосся з моїх плечей назад. Я затримала подих, здається я взагалі забула як дихати! Він застібнув кулон на моїй шиї, поправив волосся, як воно було до того і відійшов. Я ледве втрималася, щоб не потягнути його назад, до себе. Давай, Ліліс, тримай себе в руках!

Я провела пальцями правої руки по кулону і запитально глянула на нього.

- З днем народження, Ліліс. - сказав він. Моє лице моментально осяяла посмішка. Я готова була стрибати від щастя, тому усе посміхалась і посміхалась.

- Дякую, Іане. - сказала я, все ще торкаючись прикраси на своїй шиї. Він посміхнувся.

- Така посмішка тобі личить більше. - почула я від нього. Та не встигла моя посмішка злізти після почутого, він продовжив: - Посміхайся частіше.

На фоні нашої розмови, бахали прекрасні салюти, чулися вигуки людей з центру міста. Моє перше свято Повного Місяця пройшло на ура...

....

*Спогади Ліліс. 16 років. Минуло півроку з свята Повного Місяця*

*Тц, Тц, Тц*

Я була в своїй кімнаті, сиділа на підлозі біля свого ліжка, зігнув коліна, обійнявши їх,  нервово погойдувалась та гризла нігті на руці. У моїй голові увесь час спливали спогади, яким усього-навсього година-дві...

Я була на лузі, в той час, як приїхав вершник і оголосив "полювання на зрадників" - новий наказ короля, за яким усіх людей якимось чином пов'язаних з дурманами виловлюють та допитують. Якщо буде хоч один натяк на зв'язок зі злочинною організацією, цих людей можна вважати мертвими.

Оскільки всі знають, що ми з мамою приїхали сюди через вельми сумнівні причини, на нас тепер раз у раз підозріло поглядали. Одна жінка з клану Землі з маленькою дитиною, але має гроші та до неї часто заїжджають багаті знайомі з рідних земель. Так, можливо на перший погляд і нічого дивного, але це вирішує не населення нашого невеликого поселення. До того ж, вони ж не знають, хто був моїм батьком, і вже тим паче причину його смерті. Підозріло чи ні - виявлятимуть пси короля, винюхуючи правду.

Моя мама вже знала новини, по ній було помітно, що вона теж дуже нервує, але намагається все це приховувати, адже в неї є такий тягар як я. Вона постійно підбадьорювала мене, говорила, що ніхто не дізнається, що король нізащо не звинуватить нас у чомусь, але... Мені все одно було дуже тривожно. Відчуття, ніби щось нависає наді мною, простягає свої пазуристі лапи...

"Чорт! Як же дратує!" - думала я щоразу, коли мене обдаровували підозрілим поглядом. Ці люди, вони знають нас із самого мого народження, все моє життя! І цього часу їм недостатньо, щоб зрозуміти, що ми ні в чому не винні? Вони приходили до нас, часто приносячи продукти або допомагаючи, як і ми у відповідь, але що ж у підсумку? Варто комусь кинути камінь у нас, і вони почнуть думати: "Значить є за що. Будемо триматися від них подалі."? Так, чи що? У такому разі цими жалюгідними людьми надто просто керувати, що й на руку цим королівським підлизам!

...Того разу, я сиділа на лузі й читала книжку, яку купила в книжковому магазині тоді. На простій, однотонній обкладинці книги виднілася назва "Загадкове зникнення леді Пірс". Це був детектив. Книжка розповідала про зникнення молодих леді до 18 років, загадкові обставини, мовчазні свідки, неправдиві показання, місця злочинів. Все як я люблю. Я перечитувала цю книгу вже вдесяте, але мені анітрохи не набридало.

До речі, другою книжкою, купленою тоді, була "Таємниця будинку Розенбальд", все-таки, я не змогла пройти повз таку назву, і потім трохи пошкодувала про це. Одразу згадую як натрапила на ту сцену...

"...Сер, ми не можемо так чинити, ах..." - прошепотіла місіс Розенбальд на вухо своєму коханцеві. Його сильні руки утримували її у висячому положенні, не даючи впасти, а хрипкий подих змушував дедалі більше бажати дотиків. Він посадив її на стіл... Гаряче дихання обпалювало шию... Вона вже давно була одружена, але з людиною, до якої вже не відчувала жодних почуттів, і зараз, зустрівши цього чоловіка, вона не могла стримувати себе. Кожен дотик викликав хвилю збудження, щоразу, коли він поруч, хотілося бути все ближче і ближче... Зараз його рука ковзнула по її грудях, змушуючи її задихатися і...