Глава 10

*Теперішній час. Ліліс у вигляді пантери.*

«…Отже! Раді представити вашій увазі лот номер 16! Подивіться на цю чудову тварину!..»

Як же болить голова… Заткніть патякалку цій бездушній людинці! Чого він розкричався? Йому жити набридло?

«Це прекрасне створіння, пан «Вепр» спіймав особисто, полюючи в Лауреському Лісі!»

А, здається, я зрозуміла… Я спробувала розплющити очі, але вони відкрилися лише на маленьку щілину. І все ж цього вистачило, щоб я побачила де знаходжуся.

Моя клітка стояла в центрі сцени, що була величезною швидше заввишки ніж у довжину, так само як не зовсім широка. Мій погляд привернула незвичайна завіса, тканина якої була на вигляд важкою, медового кольору, прикрашена золотою вишивкою. Стіни «театру» також були схожого кольору, стеля дуже красиво та витончено орнаментована. Мабуть, ця будівля дуже дорога, безперечно, знаходитися тут могли тільки воістину багаті люди. Зал для глядачів був у напівтемряві, але немає сумнівів, що він також, як і все інше тут – прекрасний, що стосується і декорацій, і місць для глядачів.

«Як стверджує названий містер, ця тварина непроста, як і решта всіх наших лотів, звичайно. Вона має силу невразливості. Через що можна припустити, що вона ніколи не помре і залишиться з його володарем навіки! Пані та панове, ви можете собі уявити подібне?!» - у відповідь на його вигуки, зал почав аплодувати, леді прикриваючись віялами щось шепотіти джентльменам, що сидять поруч. Всі вони були в масках, а леді й зовсім білі як простирадла, невже розфарбувалися подібно до гейш, аби ніхто не дізнався про їхню присутність у подібному місці? Чи це я вигадую зайве? Адже у мене все перед очима так і пливе.

«Чи вдасться вам впоратися чи приручити таку небезпечну, дику тварину?»

На місці всіх цих розфуфириних гостей, я б спочатку задумалася, з якої причини раптом господар такої "прекрасної" тварини вирішив продати її, а не залишити собі.

«Отже, пан Вепр назвав початкову ціну 500 золотих монет! Пані та панове, 500 золотих монет!»

О! Охриніти! 500 золотих за мене, пхахахах! Мабуть, мій господар Вепр цінитель прекрасного! Прекрасних грошей! Пхахаха... 500 золотих монет... Цього б вистачило на те, щоб цілий рік жити в дорогому заїжджому дворі або готелі і щодня їсти те, що заманеться, ще й на одяг залишиться. І все це за одну мене, хаха. Що він там сказав? Приручити? Ну подивимося…

«510!», «Прийнято! Хтось наважиться підвищити ціну?», «530!», «Леді Золота Лань пропонує 540! Подивіться, стає все гарячіше!», «550!», «600!», «650!»

«650 - бліц ціна (остання запропонована ціна), 1 ... 2 ... 650 золотих монет, 3! Продано! Ягуар чорного забарвлення (пантера), що має здатність до невразливості проданий містеру Кочівнику! Прошу сюди.» - каже ведучий і показує руками кудись за лаштунки.

Містер “Кочівник” підходить до ведучого, той передає йому якийсь папірець, глядачі стримано аплодують, потім він повертається і йде по вказаному напрямку, навіть не глянувши на мене, як мені здалося, адже я ні чорта не бачу!

Підлога під моєю кліткою стала повільно опускатися вниз, під сцену, супроводжувана гучним голосом ведучого:

«Не зволікаймо, давайте продовжувати! Веселощі тільки починаються! Чому б нам не розбавити показ звіряток чимось привабливішим? Думаю юні панове зрозуміють про що йдеться! (зал наповнився звуками чоловічого хихикання) Зустрічайте! Наші прекрасні полонянки, будьте впевнені, вони полонять і ваше серце!»

Я почула брязкіт ланцюгів… Як же гидко… Вони одягли ланцюги на молодих дівчат, напевно, нарядили їх, і зараз показують як товар, дорогих ляльок! Бридко! Як же огидно! І я…нічим не можу їм допомогти, адже сама зараз у подібному становищі…

Під сценою мене зустріли парочка слуг, що безстрашно схопилися за мою клітку і понесли в невідомому напрямку. На заміну мені вже несли наступний лот.

«Пройшли територію сцени, сходами вниз, невеликий темний коридор, поворот праворуч, поворот ліворуч, прямо, прямо, треті двері праворуч» – промовляла я шлях, яким ми йшли, не те щоб я намагалася запам'ятати його, мені це ні до чого, все ж таки я не зможу ним скористатися. Увійшовши всередину, слуги поставили клітку на підлогу і пішли. Я вже більш-менш прокинулася і піднялася на лапи, намагаючись стояти якомога стійкіше. Цікаво, кому продадуть Бахрама? Ай, то не моє діло!

Тільки зараз я помітила молодого чоловіка, який сидів за столом, за його статурою, можу припустити, що йому років 27-29. Він був у білій масці, що зображає якусь мені незрозумілу емоцію, також закриває практично все обличчя, але я звернула увагу на злегка загострені вуха, мочки яких майже не виражені, також було видно волосся - темно-каштанове, майже чорне, але з коричневим відтінком, пряме, але злегка завите, не зовсім довге. Одягнений цей чоловік був в офіційному стилі, зверху довгий темно-сірий плащ, з-під якого було видно чорну сорочку і жилет темно-коричневого кольору, на ньому причеплена срібна брошка-лев з коротким ланцюжком, на сорочці ж - краватка, долоні і пальці приховували чорні шкіряні рукавички. Решту мені розгледіти не вдалося, адже його було видно тільки по пояс. Він сидів, спершись спиною на спинку чорного м'якого крісла, найімовірніше закинувши одну ногу на іншу, поклавши одну руку на стіл, він постукував вказівним пальцем по поверхні, і дивився просто вперед себе.