Глава 9

*Спогади. Ліліс 15-16 років. Свято Повного Місяця*

Небо прикрашав чудовий захід сонця. Ми були майже на місці, біля в'їзду в місто юрмилися люди і стояли, вишикуючись у чергу, карети та візки. Ми ще довго пробиралися крізь них. Іан допомагав мені вчити ритуальні слова, а я повторювала їх по кілька разів пошепки і в думках, щоб не забути, від чого Піра трохи дратувалася і обзивала мене відьмою, кошмар, ця жінка, як завжди, у своєму репертуарі. Нарешті запам'ятавши слова і розповівши їх Іану, як моєму вчителю, від початку до кінця я видихнула.

- Все, голубки, виходьте. – сказала Піра.

- Ви ж хотіли на ярмарок, навіщо тут виходити?

- Бачиш, що далі з возом не проїхати, надто багато людей, а пізніше їх стане тільки більше. Тож ми далі пішки.

- Ну, як ви дійдете до ярмарку з цими тарілками та горщиками? - Запитала я, паралельно злазячи з воза, але не встигла я домовити, як Піра схопила за руку хлопця, який проходив повз, і, скоріше за все, кудись прямував зі своїми друзями.

- Не хочете підзаробити? Допоможете донести це все (вказує на віз, забитий товаром) отримаєте всі по срібній монеті! - сказала вона, очі хлопців, які видно були не надто багатими, спалахнули. Ну блін! Давати по срібній монеті за те, щоб вони допомогли донести весь цей посуд, якось… занадто.

- Тітко, я теж допоможу! – крикнула я.

- Тобі теж срібла захотілося? - запитала Піра, хитрим голоском.

- Я, звичайно, не проти, але я збиралася допомогти безкоштовно. - Сказала я, подивившись убік. У відповідь Піра розсміялася. Вона взяла під руки тих нещасних хлопчаків, що опинилися тут не в той час і не в тому місці, і повела їх до воза.

- Налітайте, тут на всіх вистачить! - крикнула вона і взяла в руки велику скриню з ручкою і на колесах і сунула її мені. - Це для слабеньких, щоб не сильно напружуватись. - У відповідь я сердито на неї подивилася. Далі вона почала роздавати всім їхню частку і ми всією ордою пішли на ярмарок, що мав бути десь на початку міста.

Поки ми зібралися, на вулиці вже трохи стемніло і люди почали запалювати ліхтарики.

У той час, коли ми йшли до намету, який призначався для трьох селищ з південно-східної сторони від міста Міраж, я активно розглядала все довкола. Люди метушилися, розкладали свій товар максимально презентабельно, не було ні краплі роздратованості, всі чекали на свято, та на можливість якомога більше заробити, адже це також дуже важливо для селян, та людей, які не можуть похвалитися наявністю грошей.

У мене очі розбігалися від такого різновиду! Прекрасні та дуже якісні тканини, із золотою, сріблястою вишивкою, шовк, атлас, сатин, шифон, та більш матові за кольором. Поруч прикраси, сережки, браслети на руки та ноги, підвіски, намиста, кольє, кулони, тіари та прикраси на голову. Поруч невеличкі скриньки, а також незвичайні - музичні, та дуже багато іншого. Це просто інший світ. Здається мої очі світилися.

— Чортице! Не відставай! Давай, наганяй! — крикнула мені Піра.

— Гаразд! — крикнула я, все ще краєм ока дивлячись на прикраси.

Нарешті ми дійшли. Піра поплескала по плечу хлопців, які допомагали нам, а її чоловік вручив їм їхню заслужену нагороду, після чого ті, подякувавши, пішли у своїх справах. Після цього, тітка поговоривши зі своїм чоловіком, підійшла до нас з Іаном.

— А це для особливих работнічков. — сказала вона та простягла нам по три срібних монети.

— Але тітко Піро, ти ж казала про одну!

— Я це не тобі казала, дурна ти дівчисько! Бери і не викаблучуйся! — відповіла мені Піра.

— Ні, я так не можу. Я візьму тільки одну.

— Так, дивись-но. Ось ця —вона бере одну монету та кладе мені в долоню — за допомогу, ця — кладе другу — на честь свята Повного Місяця, а ця — на твій день народження. — сказала вона та закрила мою долоню пальцями. — Вважай це нашим з чоловіком подарунком.

У відповідь я посміхнулася та промовила:

—Дякую вам, тітко Піро! Дуже дякую.

—На здоров'я, дурненька, похвалися потім тим, на що їх витратила.

Потім вона повернулася до Іана і сказала майже те саме. Я почекала, поки Іан поборе свою гордість і все ж таки візьме гроші.

— Тепер вільні. Міраж хоча і велике місто, але зараз тут багато гостей, тому стражники вивісять карти міста, щоб вони не заблукали, тому і ви не повинні. І не відмовляйтеся, я знаю що чортиця вміє читати, тому не заблукаєте. Все. Після феєрверків чекаю вас біля воріт, де стоїть наш віз, все ясно?

—Так.— Сказали ми з Іаном у один голос.

— Можете йти.

— Дякую, тітко Піро! — у відповідь та махнула рукою та пішла виставляти посуд. Ми з Іаном переглянулися.

— Поки ярмарок повністю не відкрився, може прогуляємося містом? — запропонував він.

— Так, згодна. Зараз там, напевно, дуже красиво та весело!

— Тоді йдем? — сказав він, простягнувши мені свою руку.

— Га? — запитально глянула на нього я.

— Скоро тут буде ціла юрба людей, тому нам краще триматися разом, згодна?

— Хмм...добре. — погодилася я та накрила його долоню своєю. Після чого ми посміхаючись пішли через ярмарку. Я все ще поглядом проводжала ті розкішні тканини та прикраси та давилася бажанням купити їх, хоча і знала, що в мене не вистачить на це грошей...

...

На вулицях міста було галасливо, тут і там грали мандрівні музиканти.  На площі багато парочок та просто групок людей танцювали під їхню музику, підспівуючи та голосно сміючись.  Весела мелодія у виконанні віолончелі та скрипки грала і ніби сама танцювала, закликаючи все більше людей приєднатися.  Я з цікавістю спостерігала за цими людьми, не помічаючи погляду Іана, спрямованого на мене.

— О, Іане, дивись! Там йдуть дві дівчини, у них у руках бубни! — сказала я, смикаючи його за рукав.

Ті дві дівчини, волосся яких було хвилясте, я б сказала накручене за допомогою бігуді, у зачісці красувалися великі пишні піони, також вони були у довгих червоних сукнях, поверх яких був чорний шкіряний корсет, та у червоних туфлях стали напроти музикантів. Вони перестали грати... Увесь натовп застиг в очікуванні. Дівчини, граціозно підняли руки у форму купола угору, все ще тримаючи бубни, потім вигнули стегно, виставивши праву ногу вперед, повернули голову вправо і відразу назад, потім крок назад, повторили теж саме тільки лівою ногою, поворот голови вліво, назад, і швидше, не забуваючи постукувати долонею об б'убон. Потім до їхнього виступу підключилися музиканти, вони награвали нову музику, а я спостерігала як вона чудово доповнює танець дівчат. Потім деякі дівчата почали повторювали рухи танцівниць, ляскаючи в долоні замість бубна, поворот, стрибок на правій нозі, піднявши ліву зігнувши її в коліні, розправити руки, знову поворот, і знову стрибок. Потім ті ж самі рухи що й на початку, потім додавання інших. Я спостерігала за цим з істинним інтересом, я вперше бачила танець у іншому світі, хоча й не такий складний. Багато дівчат об'єдналися в коло і танцювали так, хтось створивши пару. Мелодія, що доповнювалася звуками бубнів і лясканням у долоні, все більше набувала темпу та енергії.  Схоже, хтось приніс із собою флейту і почав підігравати музикантам.  Я почала пританцьовувати на місці, помітивши мою поведінку хтось із танцюючого натовпу затягнув мене та Іана в цей вихор.  Вихор емоцій, радості, чогось нового та цікавого.  Соромитися було нічого, багато хто не вмів танцювати, не має значення як ти виконуєш ці рухи, важливо які емоції та почуття ти переживаєш у цей момент та транслюєш усім цим людям.