Глава 6

Темно. Так темно, що нічого не видно. Поморгавши, поступово почала звикати до темряви.

Виявилося, що я опинилась у вузькому коридорі. Навпроти мене – невеликі темні двері. Швидше за все вони ведуть до підвалу, тому що навпроти дверей, через пару метрів, були сходи нагору. Скажімо так, запах тут був неприємний, пахло пліснявою, вогкістю і повітря було вологим, через це було важко дихати, також звідкись долинав звук води, що капає. Якщо так подумати, хіба я можу так виразно відчувати запахи, будучи у чужих спогадах? Та й мами я тут не бачу, хм...

За дверима були чутні якісь звуки, схоже, там хтось є. Я підійшла ближче і спробувала пройти крізь неї, але... Не змогла, просто вліпилась обличчям у двері.

"Дивно, раніше це працювало, що за фігня?"

Я чула як хтось говорив, але як не притулялася вухом до дверей - нічого не могла розібрати. Це так, ніби слухати як людина говорить іноземною мовою, начебто все чути, але нічого не зрозуміло. І …голоси…. були дивними, і це ще легко сказано. Один з них звучав так тонко, ніби це була дитина, інший - грубий і басистий, третій був схожий на голос дуже старої жінки, скрипучий і неприємний. Мабуть... Вони використовували якесь закляття, яке спотворювало справжній голос. Я напружила слух як тільки це можливо і… почула кроки. Хтось, акуратно ступаючи сходами максимально тихо спускався вниз. Незабаром я помітила цю людину. Невеликого зросту, у темному плащі з натягнутим капюшоном, що нібито повинен приховувати обличчя, силует підійшов ближче. Я змогла розглянути його, чи точніше сказати її.

Жінко, та ти зовсім зневірилася схоже! Притяглася до такого підозріло-небезпечного місця, ще й з таким пузом! (Це моя мама:)) Добре, що це тільки спогади, блін!

Вона притулилася до дверей і… О, диво! Я раптом почала розрізняти те, що кажуть ті люди! Наче мені одягли навушники з автоматичним перекладом на вухо!

"Ми розповіли вам всі можливі ризики щодо вашого ...кхм...замовлення"

"Замовлення? Думаєш це слово сюди підходить?"

"А як накажеш це називати?"

"Тц"

 "Ми не знаємо точно, як усі заклинання, об'єднавшись в одне, вплинуть на вашу дитину, і не впевнені, що воно не викличе побічних дій на організм вашої дружини. Ви знали це, і самі обрали цей шлях".

«Ви обіцяли, що ніхто не дізнається про те, що ми співпрацювали з вами!»

"Слідкуй за тим, що говориш"

"А що? Ви мені нічого не зробите! Таким людям, як ми, начхати на всі закони, мораль і тим більше на манери!"

"Заткнися. Ми зібралися у справі."

"Тц", "...", "Нас розкрили."

"Наші шпигуни з палацу донесли. Коли за нами прийдуть - лише питання часу."

Почувши ці слова, мама приклала долоню до рота, а в очах читався переляк.

"Ми можемо подбати про те, щоб приховати своє місце розташування, але що на рахунок вас, сер?"

"..."

"Впевнений, вони не знають, що саме пов'язує нас з вами, але якщо дізнаються... Вони можуть закрити вашу дружину або помістити її в в'язницю, доки вона не народить."

"Я не допущу цього".

"Добре, будьте ласкаві. Ми виконали свою частину контракту, тепер залишилося тільки почекати, щоб побачити кінцевий результат. Як ви будете приховувати свою дружину і себе - не наші проблеми."

Чому, вони про мою матір говорять у такому ключі, ніби вона просто піддослідна!? Це так дратує!

Почувши останні слова, мама розвернулася і квапливо-незграбно почала підніматися нагору, дякувати Богу, її кроків ніхто не почув.

Знову... Картинка змінилася...

Наступним місцем призначення був маєток. Я стояла в коридорі, мене оточував приємний запах свічок, що горіли... Раптом до мене долинула ледь чутна мелодія, схожа на колискову. Це мама? Цей голос схожий на її... Дуже тихо і спокійно, мелодія лилася з кімнати наприкінці коридору. Я пішла туди та зайшла всередину. То була кімната з невеликою терасою. Великі вікна, або ... Еммм ... вікна-двері? на терасу було відкрито. Вітер легенько погойдував тонкі фіранки (тюль)... Була ніч... Біля виходу на терасу стояла мати з батьком. Він тримав на руках маленьку дитину, а вона обіймала чоловіка однією рукою, а другою гладила немовля по голові. Я підійшла ближче.

Мене переповнювало... передчуття, інтерес. Наживо побачити себе маленькою ... не щодня таке трапляється, знаєте.

Підійшовши зовсім близько, розгледіла себе. Я була ще зовсім крихіткою, ніби народилася лише кілька днів тому, або може півмісяця. Надувши губи і насупивши брови, зробила серйозний вираз обличчя і так, спокійно, сопіла. Пф-хаха, тільки недавно народилася, а вже мордочка незадоволена, хахах. Я перевела погляд із себе на маму. У неї на обличчі була ніжна посмішка, при цьому її обличчя виглядало блідим, вона ж здорова, правда? В цей момент, вона обережно нахилилася і легенько, своїми трохи блідими і сухими губами поцілувала маленьку версію мене в голівку. Я мимоволі посміхнулася. Потім я подивилася на свого батька. Його обличчя, як і завжди, прикрашала його напівусмішка, але очі цього разу не були порожніми, або скляними, ніби не виражали жодних емоцій, зараз, у них виднілося тепло і… може це можна назвати любов'ю?

- Вона схожа на ніч.

- Ти правий. Чорне волосся разом із золотими оченятами нагадує ніч із мерехтливими зірками. Ім'я "Ліліс", начебто створене саме для неї.

- ... Так.

Пізніше, картинка різко змінилася, я побачила перед собою натовп людей, які раз у раз кричали: "Смерть дурманам! Смерть відступникам! Смерть!". Я озирнулася і помітила недалеко від себе, маму. Її лице було заплакане, а в очах читалася тривога і страх. Вона дивилася просто перед собою. Я була немов привид, мені не важко було підійти ближче і стати поруч з нею. Простеживши за її поглядом, побачила місце страти. Потім, по черзі, стражники почали виводити людей з мішками на головах та білих сорочках. Опустивши кожного на коліна, вони почали знімати мішки, і показувати натовпу "обличчя відступника". Придивившись, я обомліла. Я дивилася на людину, яка стояла на колінах, із зав'язаними руками. Це мій батько...