Глава 5

*Спогади Ліліс... 15 років*

Після того, що сталося, моя мама не розмовляла зі мною приблизно тиждень. Вона вперше так поводилась. Я, звісно, розуміла, що була винна, але.. все сталося ненавмисно. Це
сталося саме собою! І знову, коли я збиралася вибачитися перед нею, мама просто йшла, навіть не подивившись на мене. Чи не здається мені, що така поведінка надто дитяча з її боку? Адже, якщо подумати, чи не маю я права знати про свого батька? Чи не маю я права знати, з якими людьми йому довелося зв'язатися, щоб я народилася такою?

Прокинувшись вранці, вмившись і зав'язавши волосся в довгу косу, а також одягнувши синій сарафан поверх сорочки, я спустилася сходами на кухню.

Мама готувала обід. Океееей, спроба номер "мільйон":

- Вау! Пахне дуже апетитно! Впевнена, вийде як завжди дуже смачно!

–....

- Упевнена, що ніхто навіть не наважиться змагатися з моєю мамою в готуванні, адже його чекає стовідсоткова поразка, ха-ха-ха! - театрально захихотіла я, від власного жарту. Мама залишилася мовчазною.. Але я не збираюся здаватися!

 - Мабуть, у моєї мами був чудовий учитель! А може і ні, не здивуюсь, якщо вона всьому навчилася сама, адже моя мама - дивовижна!

- Ох, якби ти мені частіше допомагала, було б чудово.

"Є-е-е-е-е-с! Нарешті, хоч щось."

- Ти могла мене покликати, я б із задоволенням допомогла.

- Ліліс.

- Так? Слухаю.

- Я обдумувала це вже кілька днів. Про твого батька. Я не знала і досі не знаю напевне, чи варто тобі, Ліліс, розповідати про нього, про нас, про наші таємниці з минулого. Та ти вже дізналася дещо, хоч і малу частину з усього, що сховано у мене в серці.

- Мамо, ти можеш не розповідати мені, якщо тобі важко чи неприємно згадувати про все це. Те, що трапилося на лузі - я цього не хотіла! Я не знала, що так станеться, тому мені дійсно шкода. Вибач.

— Я не серджуся на тебе, доню. І чудово розумію, що останнім часом з тобою часто відбувається те, чому ти не можеш знайти пояснення. Тобі самій доводиться справлятися з новими проблемами, з новими силами. Ти всьому навчаєшся самостійно, тому що твоя мати не може майже нічому тебе навчити й це засмучує. Я не повинна була злитися на тебе, просто зараз... не розумію, як правильніше вчинити. — сказавши це, мама повернулася до мене. У її погляді читався біль і тривога. Вона підійшла до мене й обійняла, погладжуючи по голові.

- ... .

— Хоч скільки б я не намагалася захистити тебе від усього цього, привиди минулого наздоженуть тебе, і цього не можна просто так уникнути. Як би не хотілося, щоб дочка прожила довге і щасливе життя в невіданні - ця мрія не здійсниться. З іншого боку якщо дивитися, хто обізнаний - той озброєний, не хотілося б потім ніяких неприємних сюрпризів для тебе. Скажи мені чесно, Ліліс. Я вчиню так, як ти сама вирішиш. Ти хочеш знати все це?

—... — тихенько зітхнувши, я промовчала... Чи хочу знати... Мій батько, люди з якими він був пов'язаний, хто він, з якої сім'ї і як вони познайомилися з моєю матір'ю, чи кохали вони один одного? Чому його зараз немає поряд? Яким він був? І чого вони так боялися? Від кого намагалися захистити мене? ... Нові питання, одне за одним, вишиковуючись у величезну чергу в моїй голові, не давали мені спокою, все більше накочуючи хвилею цікавості.

— Ліліс?

— Хочу. Я хочу знати. Мені цікаво, ким був мій батько, що з ним трапилося, чого ви так боялися, все це хочу знати, але... Хіба тобі не важко буде розповідати це?

— Важко… Це мої спогади, моє життя, Ліліс… Звичайно важко. Але є й інший спосіб замість того, щоб розповідати все словами.

— Що ти маєш на увазі?

— Саккаку, Ліліс. Сила ілюзії, що ти застосувала тоді.

— Але я не знаю, як нею користуватися!

— Нічого страшного, розберемося. А тепер давай-но обідати, рагу майже готове.

 — Як щодо хліба?

— Сьогодні без хліба.

—Нууууууууууу.

— Так-так, саме так.

Я скривилася і смиренно сіла за стіл. Мама поставила переді мною тарілку з моєю порцією. Рагу з шматочками яловичини пахло просто неймовірно, я закрила очі й втягнула цей аромат носом. "Пахне надзвичайно, на смак точно буде дууууже смачно!"

...

Пообідавши, треба було допомогти мамі прибрати зі столу, помити посуд і загалом прибратися. Коли ми закінчили, мама сказала мені йти на луг і почекати там. Так я і вчинила.

Було близько третьої години дня, погода досить хмарна, легкий, прохолодний вітерець. Сонце, що іноді виходило з-за хмар, не пекло, а приємно зігрівало. Ідеально. Я спустилася з невеликого пагорба, на якому був наш будинок і рушила на луг. Знайшла відповідне місце і присіла, спершись на руки. Трохи піднявши голову та заплющивши очі, почала насолоджуватися свіжим, повним квіткових запахів, повітрям.

Через деякий час поруч почулися кроки. Це мама. Я розплющила очі і почала спостерігати за нею. Мама, з таким самим виразом обличчя, дивилася на мене. Присівши, поряд зі мною вона сказала:

— Іноді ти здаєшся мені дорослою. - почувши подібне, я здивувалася і почала голосно реготати.

— Ха-ха-ха! — слухаючи мій сміх, мама теж почала тихенько хихикати поряд, ну так, на відміну від мене, вона зі знатної родини. У якомусь сенсі сказане - правда, адже в минулому житті я померла у 23, хоча не кожного можна назвати дорослим у цьому віці.