Глава 4

*Спогади Ліліс. 14 років*

"Що це щойно було?" - звучало питання в моїй голові, вимагаючи відповіді. Хоча, я розуміла, що ніхто крім мене не зможе цього пояснити.

Уся мокра, тремтячи від холоду, я повільно йшла у бік будинку.

Зараз, коли всі мої спогади повернулися до мене, й гадки не мала хто ж я - Ліліс чи Люсі? Хто я? Особи, моєї так званої "сім'ї", раз у раз спливали перед моїм поглядом, викликаючи емоції. І ні, це не туга за ними, я ні краплі за ними не сумувала! Зневажливий погляд батька, розгніваний тон матері та байдужі слова брата, який ніби завжди говорив щось "за компанію", вставляючи свої нікому не потрібні п'ять копійок у кожну розмову. Ця родина викликала в мені лише огиду, вони ні краплі мною не дорожили, і постійно чекали від мене того, що я їм ніколи не обіцяла!

Так завжди було, усі люди однакові. Якщо ти одного разу зробив комусь пакость, на тебе повішають ярлик невихованої, або ж злої, і не чекатимуть від тебе нічого доброго, наче ти ні на що більше не здатний. Або ж навпаки, якщо зробиш добру справу, всі потім вважатимуть тебе добряком і думатимуть ніби ти маєш робити тільки добро, а якщо ці очікування не виправдовуються, їхні очі починають горіти розчаруванням! Ха-ха-ха, Боже, начебто в цьому світі можна бути тільки хорошим або поганим, і не можеш бути 50/50. Хоча, є ті, яким взагалі все байдуже, аби було чим обідати і з ким провести ніч, такі люди найнудніші створіння у Всесвіті, зовсім звичайні, і не варті ні грама уваги! Хахаха, все це до жаху смішно, чи не так?

Оточена подібними думками, я таки дійшла до будинку. При вході підвела голову і подивилася на маму, що клопотала на кухні... Якщо так подумати, то ця жінка справжній ангел. І... Я несказанно рада, що він є в моєму житті... Вона повернула голову, і помітивши мене, скрикнула:

"О, Боже! Ліліс, що трапилося!?" - З такими словами вона підбігла до мене кинувши всі свої справи, і ніжно обхопила мої плечі своїми долонями. Потім вона оглянула мене і запитливо глянула, своїми світло-зеленими очима.

- ...

- Ліліс?

— Я всього-навсього хотіла трохи поплавати... Але озеро... Вода... Наче поглинула мене... не знаю, як мені це пояснити...

- Гаразд, не треба! Головне, що ти в порядку! Господи, ти ж вся тремтиш! Я зігрію тобі ванну, йди візьми сухі речі та бігом туди! - сказала мама. Мабуть вона не помітила, що в моїх вухах красувалися сережки, занадто турбуючись про моє здоров'я ... Мама ... Невже справжні мами саме такі? ... гадаю, що так.

- Ліліс, не стій стовпом, йди до себе і візьми сухий одяг, чуєш мене? - вона що, лається на мене? Забавно, якби до мене не повернулися спогади Люсі Денніс, я навряд-чи так аналізувала б кожне її слово. Я мимоволі посміхнулася, подивилася на маму, і зустрілася з її невдоволеним поглядом.

– Смішно? Ти що смієшся? Захворієш, потім що мені з тобою робити, га?

– Добре, я чую.

- Давай, швидше!

Все-таки, я маю лише одну маму, і це Хілліс Терра - найдобріша людина у цьому світі...

...

*У ванні*

Я лежала у ванній, мама сказала мені добре прогрітися, а потім вона дасть мені гаряче молоко. Турбота... Так приємно, коли про тебе хтось дбає... Хммм... Якщо так подумати, то Іан здається мені дуже знайомим... Ніби ми вже бачились раніше. Хоча... де я могла його бачити, якщо не в минулому житті? Дивно... Я насупила брови, намагаючись згадати його обличчя... Але... нічого... У моїй пам'яті про Іана абсолютно нічого немає, тільки спогади з цього світу і все...

Я вирішила не морочитися і якщо раптом буде щось важливе, обов'язково це згадаю з часом, до того ж у мене ще купа тем для роздумів. Наприклад, що, чорт забирай, сталося на озері? Я почала детально прокручувати те, що відбулося в голові, намагаючись не випустити з уваги нічого важливого, що могло б мені допомогти розібратися з цим.

Мене тягнуло у воду, і незважаючи на мої зусилля, тіло не могло зупинитися ні на мить. Пам'ятаю як закінчилося повітря і я вдихнула, через що до моїх легень потрапила вода і мене потягнуло на дно. Я чітко розуміла що тону, тому що моє тіло ослабло і повільно осідало, хоча ... хіба трупи не спливають? Це ще що за думки? Киш-киш! І я, наче правда їх відганяю, помахала рукою біля лівого вуха. Так, треба зосередитися ... * Вдих-видих ... * Заспокоюючи дихання, заново промотувала той момент у своїй голові.

Тону... Повільно осідаю на дно, перед моїми очима вода, я бачу яскравий майже круглий Місяць, що відбивається у воді... Тремтіння в тілі вщухає, холод відступає, і потім приходить умиротворення... В очах темніє і я ніби би засинаю. Мені сниться минуле життя, чую голоси ... в пам'яті спливають обличчя, повертаються забуті почуття, емоції, образи все це накочує мене хвилею. Я в цьому потоці, оточена шумом води, ніби з нею одне ціле!? Потім, різко прокинувшись, оглядаюся на всі боки, помічаю що лежу на дні озера... Досі пам'ятаю, як після того як я встала на ноги, моє тіло не відчувало потреби в повітрі, мої легені не горіли, тіло не відчувало холоду, лише легку прохолоду від води. Тільки тоді з'явилися сили вийти. Невже, саме тоді коли я знепритомніла, сережки з'явилися на моїх вухах? Чи це було пізніше, коли хвиля повернула мене до берега? Коли ж це сталося? Очі повільно розплющились... І округлились від подиву...

Перед моїм обличчям було дуже багато крапель води, що застигли в повітрі, ніби дощ завмер або час зупинився. Я озирнулася. Уся ванна кімната була в такому ж стані. Моє праве вухо горіло і пульсувало, я торкнулася його рукою. Потім... Помітила, що у ванній немає води...!? Щооооооо!? Вся вода, що наповнювала ванну, коли мені захотілося поринути у спогади,  якимось чином розмістилася по приміщенню і застигла у вигляді крапель! Що це означає!?

Так думай, думай! Сережки стримують магію, напевно саме тому моє вухо так горить. Чи можливо, що моє невдале утоплення пробудило здатність керувати водою? Тільки так можна пояснити те, що я не померла, і те, що зараз відбувається. І що було б якби в мене не було талісмана? (Сережка - талісман). Я б цим озером зараз утопила все село! Так, не треба думати про те, чого не сталося! Головне питання: куди поділася моя сила вогню. Тіло почало відчувати холод, більше не можу випарувати воду або нагріти її. Гаразд, припустимо, що силу вогню запечатав талісман. Фуух. Голова пухне... Гаразд, треба кудись подіти всю цю воду.