Глава 1

Крок... Ще один... Я йду далі... Знову і знову... Куди й навіщо? ...не пам'ятаю... Голова болить, я дивлюсь тільки на свої ноги... Босі... Вони в багнюці, усі поранені й в крові... Але чомусь, зовсім не відчуваю болю. Мої руки безвольно звисають, нічого не розумію... Просто продовжую йти... Зупинилася, вирішила озирнутися: навкруги все обвуглене, десь догоряють вогні, чи ні -  будинки. Ще один, їх дуже багато, здається, це ціле поселення або навіть більше... Я не знаю. Чому вони горять, що стало цьому причиною і що в цьому всьому роблю я. Небо все сіре від диму, з криваво-червоним відтінком від вогню... Почуваюся такою втомленою...

Гучно зітхнувши я стала на коліна, потім звалилася на обвуглену землю і заснула... Або ж знепритомніла, тому що прийшла до тями зовсім в іншому місці та, судячи з усього, пройшла достатня кількість часу. Було темно, проте я все чудово бачила, дивно, раніше такого не було. Це місце мені незнайоме, до того ж я тільки зараз помітила, що знаходжуся в клітці. “Мене посадили сюди як худобу?”, "Що такого має зробити людина, щоб з нею так поводилися?" – подумала я.

"Так, треба встати... Щ..що? Це ЩО ТАКЕ? Що зі мною зробили???" Замість своїх рук у мене лапи з пазурами! Я підвелася, але почувала себе дуже нестійко, тому погойдуючись вдарилася об прути ґрат. Повернула голову ... О, Боже ... Моє тіло чорного кольору, замість ніг були лапи, на додачу довгий хвіст. Була б я менше, подумала що перетворилася на кішку, але це безумовно за межами її можливостей. Якщо так подумати, це щось типу... ПАНТЕРИ??? Та ні, маячня... Може, тоді, у тій пожежі, я померла і переродилася цією великою дикою кішкою? Ні, ні, ні, ні! Якби це було переродження, я народилася б маленьким кошеням, тоді що відбувається мені хтось пояснить?? Тут хтось має бути, не могли ж вони просто кинути мене. Треба покликати їх!

"АГОВ! Хто-небудь мене чує???"

Хотіла б я сказати, але вийшло:

- РрАааарррр! -...

ЦЕ ЩО ЗАРАЗ БУЛО, ГА??? Це Я, чи що? Ну ні, ну як, ну чому, ну за щоооооо?

«Я сплю... Так, я просто сплю.. не може бути такого, щоб хтось раптом став твариною..хаха, ха ха хаа....ха~а (зітхання). Гаразд, досить істерик, треба придумати як вибратися звідси.» Я одразу ж згадала свою невдалу спробу поговорити... Господи, я сама себе налякала до смерті, тепер сюди точно ніхто не заявиться! Ха~а, гаразд, схоже іншого способу немає. Спроба номер два:

- РрАааАРррр! - це жахливе гарчання пройшлося луною по всій... печері...?..схоже так і є, тому що стіни явно зроблені без втручання людей.

"О! Кроки! Хтось йде! Ну що ж, покажи свою морду, придурок!"

Я почула як відсуваються засуви, гримлять ланцюги. М-да, вони точно не хотіли моєї втечі, раз так намагалися замкнути мене тут.

Із-за дверей спочатку показалася рука, яка тримала невелику свічку, мабуть, він оглядає приміщення, щоб зрозуміти, чи не вибралася я, і переконатися, що йому нічого не загрожує. Минула хвилина...

"Та не збираюся я тебе жерти, заходь уже, уф!"

Він повільно зайшов усередину. Це був якийсь чоловік похилого віку, судячи з його вигляду, він спав… ну чи збирався:). Він глянув на мене, густі, сиві й насуплені брови, зморщене обличчя й борода, заплетена в невелику косицю. Я відразу ж уявила як ця людина рано-вранці розчісує її гребенем, пф-хаха.

Чекаючи, я дивилася на нього, зрідка кліпаючи. Нарешті він подав свій скрипучий голос:

- Здається спрацювало, вона стала звичайнісінькою пантерою. ("У сенсі "звичайнісінькою"?", подумалося мені). Ця тварина їй ідеально підходить. – обернувшись до людини, що ховається за дверима додав: – Передай старійшинам що план спрацював. Також надішли листа до палацу і, заразом, магам вежі.

– Слухаюся.

Його слуга вклонився і попрямував назад. Старий повернувся до мене, підійшов майже впритул до клітки. Я хотіла вякнути йому що-небудь в обличчя, тому що його погляд мене дратував, але подумала що може він хоче пояснити мені, що це зі мною зробили? Я дихала різко видихаючи, від мого невдоволення, хвіст сам по собі мотався з боку в бік, моргаючи дивилася то на нього, то на прути, як би показуючи: "Розкажи, що тут відбувається, агов!".

– Кожна людина, навіть дитина знає, що у кожного вчинку є результат, якщо ти твориш добро, воно повертається, якщо зло, то й розплата не змусить себе чекати. Ти зробила свій вибір, тепер ти нікому не зашкодиш. Шкода, що нам не вистачає сил позбутися тебе назавжди.

Сказавши таке, він повернувся до мене спиною і попрямував до дверей. "Це що - все що ти хочеш мені сказати? Мені це нічого не дає! Що я зробила що вам захотілося позбутися мене? Гей! Стій! Поясни мені! Гей!!! Старий!!!", Замість слів, звичайно ж виходило розлючене гарчання, з гучністю, що наростало все голосніше і голосніше, у результаті цей звук заповнив усю печеру. Однак чоловік і не подумав зупинятися. Незабаром я почула гучний скрип дверей.. знову звуки засувів, ланцюгів... кроки, що віддаляються... І знову, я сама, у цій темряві та задушливій тиші, в якій було чути тільки моє дихання...

"Вони залишать мене тут? Як довго я буду в такому вигляді? Що... мені робити?"... Протягом кількох годин я нервово ходила по клітці, це було вже не так важко. У моїй голові був нескінченний потік думок, вони плуталися, змінювалися та наростали з кожною хвилиною. Я відчувала ніби тону в ньому, дихати ставало складніше, стало чути кожен удар мого серця…

Не пам'ятаю як заснула ... Мені в обличчя світило сонце, голова ніби налилася свинцем, мені коштувало великих зусиль хоч трохи розліпити очі, дихання було рівним, я відчувала що будь-якої миті знову провалюся в сон. Поруч щось відбувалося, безліч запахів, гучних звуків, щось падало, хтось розмовляє, а до мене долітали лише уривки того, що вони говорили:

"Вона точно спить? Якщо вона зараз прокинеться, нам лиха не обійти!"

"Руфеліус сказав, що наклав сонне заклинання, так що найближчі чотири години вона не зможе прокинутися."