Чорне вітрило

Струнка жіноча постать неспішно увійшла до кімнати, тричі гучно плеснувши у долоні. За мить панорамне вікно швидко сховалося під захисним ролетом, а двері за спиною надійно зачинились, підсилившись броньованим полотном.

Власниця квартири, розташованої на двадцять четвертому поверсі столичної багатоповерхівки добре чула, як потаємний механізм розумної оселі увімкнувся в дію, відгукнувшись для її гострого слуху роботою десятків, прихованих у стінах шестерній.

Пані грайливо прокрутила на пальцях блискуче пасмо, чорного неначе вороняче крило волосся, затягнула пояс шовкового халата прикрашеного зображеннями червоного маку, й майстерно застрибнула до шкіряного крісла.

— Звукоізоляцію та зображення, будь ласка! — чітко мовила брюнетка, спостерігаючи, як масивний книжковий стелаж, що займав добру половину стіні, почав з гуркотом посуватися в бік, поступившись місцем широкому екранові.

— Режим звукоізоляції активовано! Виводжу картинку, — звітував приємний чоловічий тембр Домовика.

— Чудово, друже мій! Як шкода, що ти лише програма, — зітхнула жінка.

— Не шкодуйте, пані Оксана. Ваш герой ще попереду, а щойно зварена кава з молоком позаду! — ледь помітно усміхнувся голос штучного інтелекту.

У відбиванні чорної панелі на мить зблиснув погляд не природно яскравих блакитних очей господині, відзеркаливши кавомашину, яка стояла на стелажі за її спиною. З невеликого білого горнятка поволі тягнулася пара, а затишне приміщення кімнати поступово заповнював собою аромат італійської кави.

— Зараза, така! — не стрималась Оксана, вдячно потягнувшись до гарячого напою. — Навіть й не знаю, друже, щоб я робила без тебе. У цих стінах я вже майже забула ким є насправді.

В очах жінки на мить застигли відблиски суму, й здається вона не помічала, як екран швидко розтинають квадрати із зображенням з камер спостереження.

— Ви колишня відьма, що за наказом очільника міської інквізиції була спіймана, й доправлена до столиці, аби ваші навички довершенні сучасними технологіями стали на підсилення сил добра! Контракт укладено на найближчі сто років з приписом, щодо нерозголошення. Нині ви захисниця міста! Наша гордість й краса! — урочисто виголосив голос, ледь стримуючись, аби не захихотіти на останній фразі.

— Все ж таки шкода, що ти не справжній чоловік, — іронічно захитала головою пані, почувши й без того знайому для себе інформацію. — Я б тобі сказала. Гаразд. Що там у світі діється?

— Під нами порожня квартира, оформлена на ваше ім'я, — продовжив напівжартівливий звіт щодо добре відомих господині речей Домовик. — Навпроти вас оселя, що офіційно пустує вже два роки, а решта сусідів по поверху роз'їхались на вихідні. Всі заїзди до будинку під нашим пильним контролем. А щодо життя міста - чекаємо заходу сонця. Дрони розвідувальники вже прямують до знакових місць!

— Гаразд, — зітхнула Оксана. — Що по спецзавданнях?

— Є! — задоволено протягнув Домовик, й картинки із камер спостереження одне за одним почали згасати.

Не минуло й хвилини, як чернечу екрану заполонило собою зображення чоловіка у довгому широкому плащі, грубих черевиках з прямокутними носами та капелюсі-циліндрі. На світлині, незнайомець крокував самотньою вулицею, тримаючи у руці тростину з навершям у вигляді голови сови.

— Джоні Волкер? — віджартувалась пані Оксана, зробивши ковток ароматного напою.

— Шляпар! — зробивши акцент на першій літері, протягнувши її мовив голос. — «Мандрівний Шляпар». З'явився у місті кілька днів тому. До цього востаннє був помічений в області. Зазвичай подорожує сам. Інквізитори вже давно полюють на його голову, але це дуже не простий добродій!

— Шляпар! — не стримала регіт Оксана. — Ну звісно! З таким прізвиськом в області краще не затримуватися.

— Я раджу вам уважно поглянути на його досьє. Це важливо! — голос Домовика набув серйозних нот.

Екран несподівано поділився навпіл, й на темному, порожньому від зображення тлі почали швидко з'являтися жовтогарячі прописні літери.

З кожним маленьким ковтком, обличчя власниці оселі набувало серйозніших обрисів. Це був не пересічний злочинець, й геть не міський божевільний. Затримавшись у місті бодай на добу він міг накоїти страшної біди, після чого безкарно рушити далі, аби сіяти темні справи.

— Що скажете, пані «Чорне вітрило»? — без долі іронії запитав Домовик.

У повітрі на кілька секунд запала тиша.

— Зображення вулиць на екран. Увімкнути розпізнавання облич! — рішуче мовила Оксана. — За чверть до опівночі транспорт має бути готовий! Ми вирушаємо на полювання!

— Беру у роботу, — коротко відказав помічник, а пані Оксана ще довго не зводила погляду із зображення таємничого чоловіка в капелюсі, що завмерло на екрані.

О 23:00, дзеркальна шафа купе з гуркотом прочинилася, а халат господині нечутно впав на підлогу.

— Воу! — раптово почувся голос Домовика.

— Припини! — саркастично кинула Оксана, вдягаючи чорну бальну сукню, поділ якої прикрашало окантовування у вигляді напівпрозорого мережива.

Слідом за ним до гардероба доєдналися чорні туфлі, й довгі обтислі рукавички. Довершувала образ витончена маска на зразок тих, що свого часу використовували на стародавніх балах-маскарадах.

— Ракета! — замріяно підсумував Домовик, помітивши, що пані Чорне вітрило затрималася навпроти дзеркала.

— Відчиняй уже, базікало! — відрізала Оксана, подумки зауваживши, що й дійсно забарилася.

Вірний помічник був чи не єдиною розрадою посеред самотніх буднів. Минуло вже два роки, як вони працюють разом. І все ж шкода, що організація не захотіла надати справжнього асистента. Голос Домовика здається геть людяним. Цікаво, який би він мав вигляд, аби був людиною? Він завжди вміє підтримувати розмову. Дивним чином відчуває її сум, й на противагу більшості реальних чоловіків вміє слухати та чути. 

Ночами він навіть зникає на кілька годин, ніби також, як і вона потребує відпочинку. Шкода… Але може воно і на краще.