№1 [Затемнення]

Це сталося раптово та неочікувано. Не було ніяких попереджень по радіо, телебаченню чи у мережі. Просто в один день Сонце не зійшло. Точніше, зійшло, але воно змінилося.

Був вівторок. Я прокинулася, вимкнула будильник і тільки тоді зрозуміла, що щось не так. Була сьома година ранку, та в кімнаті було темно. Надто темно для березня. Я перевірила годинник на телефоні та на ноутбуці. Цифри збігалися. Схоже було на якийсь збій, чи щось подібне. Я переставила будильник на кілька годин вперед та лягла спати далі. Коли я прокинулася вдруге, на диво, я встигла виспатися.
Та в кімнаті досі було темно. Лишався єдиний логічний варіант – сонячне затемнення. Я ще ніколи його не бачила, тож визирнула у вікно...
Це було не надто схожим на те, як я уявляла собі сонячне затемнення... Небо було дивного, блідо- фіолетового кольору. Хоча саме небо було відносно світлим, все одно, складалося враження, що досі ніч, хоча на годиннику була дев'ята. Я відчинила вікно та почула сирену. Тоді відкрила застосунок на телефоні, і так – оголошену повітряну тривогу, ще дві години тому. Дивно, що загрозу досі не виявили. Просто сирена... Дві години поспіль... Такого вже давно не було. Якщо точніше, я взагалі не пам'ятаю, коли востаннє чула повітряну тривогу. Потім я зайшла у чат нашої групи. Останнє повідомлення там було відправлене серед ночі. Про те, що нам краще зачинити усі вікна та двері, і не виходити з будинків. І все. Ніяких пояснень. На офіційних військових сайтах, чи сайтах ЗМІ, теж не було потрібної інформації. Взагалі нічого. Це здавалося серйознішим, ніж звичайне затемнення. Мої співмешканці, а точніше мама, бабуся та сестра, здається, досі спали, що було насправді дивно у вівторок. Я тихо спустилася на перший поверх і вийшла на вулицю. Небо не змінилося. На вулиці нікого не було. Насправді, мені не було страшно, я просто сподівалася, що якщо я й помру, то це станеться швидко.
Трохи постоявши назовні, я повернулася в свою кімнату і зробила вигляд, що сплю, щоби мене не чіпали.
Я прокинулася від якогось гуркоту та кроків. Визирнувши зі спальні, я побачила, як мама швидко збирає речі та телефонує, як я зрозуміла, на роботу. Я подивилася на годинник – вже була одинадцята дня. Не помічаючи мене, мама зібралася та швидко вийшла з дому. На першому поверсі теж долинула якась метушня. Схоже, бабуся та Еліс теж прокинулися. З другого поверху я бачила, як вони вийшли зі своїх кімнат. Перш ніж іти вниз, я ще раз перевірила новини та наш груповий чат. Так, тривога продовжувалася близько двох годин, але в чаті написали, що це якась перевірка, чи навчання. Нема чого хвилюватися. В кімнаті все ще було надто темно, тож я ще раз подивилася у вікно. Небо досі було дивного блідо–фіолетового кольору.
Я сподівалася, що це просто гроза, чи такі специфічні хмари, тому просто пішла на перший поверх снідати. Бабуся кудись вийшла, а Еліс вже допивала чай.
— О, прокинулася нарешті. Чому не на лекції?
— Вчора написали, що заняття буде онлайн, а сьогодні зранку його взагалі скасували. А ти чому не на роботі?
— Взяла відпустку на два тижні. Може, з'їздимо кудись.
— Вранці була повітряна тривога. Ти чула?
— Так. Я перевіряла новини. Написали, що це звичайна перевірка.
— Чому зараз?
— А чому ні? Іноді треба робити перевірку приладів, щоби вчасно виявляти недоліки та виправляти їх.
— Ні. Я маю на увазі, чому зараз? Зараз, коли небо таке...
Я замовкла. Якщо Еліс нічого не помічає, можливо, це проблема в мені.
— А що не так із небом?
— А? Та нічого. Воно звичайне. Дивно перевіряти сирену, коли небо звичайне.
Я швидко налила собі чаю та пішла назад до кімнати. Більше дивних новин не було, так само, як і пояснень. Але, якщо нікого не дивує, що із Сонцем сьогодні явно щось не те, мабуть, так і має бути. День минув, як зазвичай. Коли стало темно, замість того, щоби ввімкнути телефони, чи телевізори, всі чомусь одразу пішли спати. Навіть в сусідніх будинках не було світла, хоча годинник показував лише восьму вечора.
Я сиділа в своїй кімнаті і грала на телефоні. Вимкнула світло та зменшила яскравість, просто щоби нікому не заважати. Ще не минуло й десяти хвилин, як до мене зайшла Еліс та попросила, чи навіть наказала лягати спати. Її тон мене здивував. Вона ніколи раніше так зі мною не розмовляла. Але більше вона нічого не сказала, то ж я просто продовжила грати.
Хвилин за двадцять, чи тридцять, я таки пройшла той рівень і вимкнула гру. Вже прибираючи телефон, я підняла голову і побачила, що сестра досі стоїть біля мого ліжка. Просто стоїть і мовчки дивиться на мене. Вона не мала криваво–червоних очей, чи моторошної посмішки, але той факт, що вона пів години стоїть і спостерігає за мною... А може і не спостерігає... Але це було не надто приємно. Я вже хотіла відвести її в її кімнату, вирішивши, що може, вона лунатить. Але вона розвернулася та пішла геть. Тоді я нарешті вимкнула телефон та лягла спати.
За деякий час, я прокинулася. Це було схоже на сонний параліч. Я лежала на спині та не могла поворухнутися. Я заплющила очі і стала чекати, поки це мине. Раптом стало дуже спекотно. Якимось чином я змусила своє тіло рухатись та скинула з себе ковдру. У вухах почало шуміти. Я перевернулася на бік, і лежала не рухаючись, аж поки не стало тихо. Коли все скінчилося, я закуталася в ковдру і доволі швидко заснула.
В середу в мене вихідний.

Я прокинулася о десятій. В кімнаті було темніше, ніж вчора. Мабуть, краще не питати в інших про небо. Навряд чи хтось знає, що це. Якби знали, скоріше за все, давно розповіли б. Але я так і не зрозуміла, що це було із Еліс. З нею поговорити таки прийдеться. На першому поверсі було не так темно, як на другому. Я заварила чай і сіла снідати. У вікно я побачила, що Еліс щось робить надворі. Я спокійно пила собі чай. Двері різко відчинилися і до кухні зайшла бабуся.
— О, ти вже прокинулася? Слухай, там надворі підмиести треба.
"І тобі, чорт забирай, доброго ранку." – подумки сказала я. Я нічого не відповіла, а вона пішла на вулицю. Допивши чай, я пішла в свою кімнату. Надворі не настільки брудно, щоби витрачати мій час. Я слухала музику, коли почула дивний далекий звук. Спочатку я не звернула на це уваги, а потім почула ще раз, гучніше. Я зняла навушники, і мені просто у вуха щось, чи хтось закричав. Я зіскочила з крісла та озирнулася. Усе було тихо. Я почула звук вхідних дверей і кроки на сходах. Двері відчинилися і в мою кімнату зайшла Еліс. Я очікувала, що вона буде злитися, бо я не допомогла їй надворі, але вона стояла мовчки.
— Еліс? Ти чого не спиш?
Вона не відповіла. Раніше Еліс ніколи не ходила уві сні. Принаймні, я жодного разу цього не бачила. Я збиралася встати та відвести її назад у ліжко, але за кілька секунд, вона сама розвернулася та пішла геть.
Я не одразу згадала минулу ніч. Тоді я подумала, що це мені просто здалося, чи наснилося. Але тепер я впевнена, що з моєю сестрою щось не так. Та коли я пішла за нею, щоби напряму спитати, в чому річ, вона зайшла в свою кімнату, та зачинила двері зсередини. Я постукала, але з того боку було тихо. Я сіла біля дверей та прислухалася. Досі тиша. Я нахилилася та спробувала зазирнути у шпарину між дверима та підлогою, але в кімнаті було темно. Тоді я пішла до себе і теж зачинила двері, хоч і не на ключ. Визирнула у вікно, та відскочила назад. Небо досі було майже чорним, але дещо змінилося. По всьому небу спалахували якісь маленькі червоні вогники. Я відчинила вікно, сподіваючись хоч трохи ближче їх роздивитися. Ці вогники, наче летіли за вітром, але один таки опинився достатньо близько, щоби я простягнула руку та вхопила його. Це була маленька яскраво– червона кулька. Не знаю, з якого матеріалу вона складалася. Але коли я стиснула руку та розчавила її, на руці лишилася червона рідина, що не мала ніякого запаху. А куштувати її я не стала.
Зачинила вікно та лягла у ліжко. Те, що діється зараз, усе дуже дивне. Хоча здається, ніхто, крім мене цього не помічає. Можливо, це зі мною щось не так... Я не хочу іти до лікаря та перевіряти. Принаймні до тих пір, поки я не кидаюся на інших. Можливо, це якась тимчасова галюцинація. Це пройде. Можливо, завтра все буде, як раніше: Сонце буде білим, небо – блакитним, а люди – нормальними. Я перевернулася на бік та заснула.