Глава 1

Вістря мого кинджала притискається до шиї Куги — маленького створіння з очима, як у жаби, а шкірою такою ж золотою, як справжній метал, він  міцно стискає в руках мої монети, які я збиралася витратити на ярмарці за кілька годин. 

— Благаю, принцесо, пусти, — пищить Куга, його голос хриплий, грубий, і водночас до сміху дивний. — Я віддам усі монети, присягаюся.

— Звісно віддаси, — всміхаюся гнівно, — красти вдома не можна, ти мав це знати, коли мій батько віддав указ про покарання за крадіжку. 

Куга хмуриться, його очі ще більше вирячуються. Звісно ж всі знають — Аталанія на межі вимирання, тварини пішли глибоко в ліси, туди, куди людська нога боїться ступати, землі не дають того врожаю, який був раніше, і навіть озера та ріки почали висихати через те, що ні ми, ні Піднебесні не виконуємо Пророцтво дане після закінчення війни триста років тому богинею, котра й зупинила бій та поділила землі. Вона сказала, що коли стане худо, коли наші землі почнуть помирати, прийде час об'єднатися знову задля великої справи, але ніде в книгах не пише, що ж за задум має втілити об'єднання та шлюбний союз двох ворогів. 

— Я голодний, принцесо, — Куга жалібно скавчить, навіть мої собаки так не вміють. 

— Всі голодні, — суворо відповідаю.

Кугі нікуди діватися, він висипає моє золото назад у долоню й стрімко відсувається по сухому листі й гілкам, коли я відводжу кинджал. 

— Це ваша королівська сім'я винна, і ваша мати, вона мала вийти за Корро з Піднебесних, а не за вашого батька. 

Вірно, він абсолютно правий, саме тому Аталанія повільно помирає, і навіть золото не врятує, нехай народ і досі вважає інакше, проте ним не наїсися. Батько шукав виходи, зв'язувався з іншими королівствами на заході та півдні, але ніхто не відгукнувся, щоб продати нам зерно чи інші товари. Чи боялися вони, що дія пророцтва перекинеться на них — невідомо, але правда залишається простою — якщо і далі його ігнорувати, то з часом Аталанія зникне. Тому я вирішила, що вийду за сина Піднебесних зі сходу, всі на межі, й далі тягнути нікуди. Якщо вірити пророцтву, я повинна прийти до Кривавої Ріки зі своєю жрицею, на тому боці має чекати на мене Свен Корро в супроводі жриці з їхнього клану, і так нас об'єднають шлюбними обіцянками прямо над кривавою водою, біля найвужчого жерла річки. Кажуть, тоді Кривава Ріка висохне, землі обʼєднаються, а наш союз покладе початок нової ери.

— Я все виправлю, — обіцяю йому, і йду геть, залишаючи Кугу на краю міста, серед дерев. 

Лафіту — столиця Аталанії, завжди вражає красою. Колись землі заходу та сходу мали назву Олівіон, але після війни голови кланів Аталанії та Піднебесної змінили імʼя своїм відібраним землям, аби не мати звʼязку з минулим, такою сильною була ненависть одна до одного. Їм довелося задовольнитися тим, що отримали після втручання богині, яка й залишила нам пророцтво, щоб люди знайшли спосіб примиритися з минулим, й аж тоді отримати справжній рай вдома. 

Я крокую широкими вулицями, повз минає купа людей, хтось з повозками, хтось пішки, а хтось тягне за собою мотлох, плануючи викласти це на прилавок й обміняти на щось. Настільки великий ярмарок, як сьогодні, буває раз на місяць, і на нього зʼїжджаються з інших міст та поселень. Втім, зараз я б не називала ярмарку саме так, бо ж зібрані товари для продажу на вагу золота, а голод все більше пробирається у кожну шпаринку нашої країни. 

Теплий вітер здіймає жовте листя в повітря, цього року осінь не псує нещасний врожай, від якого й так мало толку, а навпаки, допомагає. Люди вважають це гарним знаком, власне, це й наштовхнуло на думку, що час все змінювати та йти за волею долі. Якщо я виконаю Пророцтво і на землях обох країн настане мир, тоді не буде голоду, тварини повернуться в Аталанію, землі знову почнуть родити, ріки й озера наповняться водами. Кажуть, що після обʼєднання Аталанії та Піднебесних, королівство Потопельників не зможе існувати, вони навіки будуть забуті у пастці між морем й Нездоланними горами. Та як я можу хвилюватися за них, якщо маю думати про свій народ?

Довкола гамірно, вже починають заставляти прилавки сколочені з деревʼяних дощок, різними товарами. Минаю овочеві, сирні, мʼясні прилавки, а тоді пробігаюся повз прилавки з одягом, прикрасами. Нічого поки не привертає моєї уваги, аж поки не помічаю блиск каменю. Підбігаю до прилавка, за ним стоїть відьма, власне, лише вони торгують травами й каменями, бо тільки їм зрозумілий їхній шепіт. Торкаюся прикраси, вона створена з блакитного каменю, який мерехтить під сонцем, манливо, чаруючи з першого погляду. 

— Цей камінь для тих, хто хоче бути привабливою для потопельників, — всміхається стара відьма, — принцесо. Ви ж не плануєте добиратися до Мертвого Моря і пливти ним до іншого народу, який прокляли не просто так?

— Ні, — швидко відрізаю, — не планую. 

Те, що відьма знає хто я — не дивина, я ніколи не ховалася, як і король з королевою. Аталанці люблять нас, а ми їх.

— Тоді візьміть пустельник, — вона дістає намисто із золотавого каменю, — він підійде краще. 

— Не подобається, — хмурюся. 

Відьма цокає язиком, її стара голова хитається на тонкій шиї надто активно, кожна морщинка стає ще більш глибокою, аніж до цього.

— Але хіба ви не плануєте вийти заміж за піднебесного й провести обряд над Кривавою Рікою, аби врятувати нас? 

Я дивлюся в її бліді очі, колись блакитні чи сірі, вже складно сказати, а зараз мутні й незрозумілі.

— Планую, — відрізаю дещо грубо.

Відьма спирається на прилавок й простягає мені пустельник на чорному шнурку. 

— То беріть його.

Хапаю прикрасу з блакитного каменю і кладу кілька монет старій, певна, їх навіть більше, ніж потрібно, щоб оплатити прикрасу.

— Я обираю це, — всміхаюся і йду геть.

Неприємний осад тривогою розливається по тілу, шум і люди довкола відходять на інший план, мені навіть здається, що відчуваю прискіпливий погляд відьми на собі, коли між нами вже сотні кроків.  До палацу, що стоїть посередині Лафіту, повертаюся не помічаючи нічого. Він не оточений парканом, лише вартою, втім, це лише міри перестороги про всяк випадок, адже ніхто з аталанців ніколи не насмілиться увійти до палацу, чи порушити спокій короля або королеви. Нам не потрібно ховатися ні від кого, ми єдині з народом, а вони з нами, і ми разом у складнощах, які проживаємо зараз.