Розділ 16. Тривога в селі

Чутки, мов лісова пожежа, рознеслися Зеленокраєм. Спочатку пошепки, потім голосніше – про зникнення трьох підлітків. А коли стало відомо про знайдені тіла Андрія та Михайла, центральна площа села миттєво наповнилася людьми. Зібралися майже всі жителі – старі й малі, жінки з заплаканими очима, чоловіки з похмурими обличчями. Атмосфера була гнітючою, змішаною з жахом і давніми, темними спогадами.

Навіть хлопці, з якими Андрій сперечався, були там. Їхні обличчя були бліді, а погляди розгублені. Їх мучила жахлива совість. Якби не їхнє парі, якби не їхні зухвалі слова, Андрій, можливо, ніколи б не пішов туди. "Це все через нас... Якби ми не заклалися, вони б залишилися живими," – шепотів один з них, ледь стримуючи сльози.

Серед натовпу, що згуртувався в тісне коло, чулося гудіння голосів. Люди обмінювалися зляканими поглядами, згадуючи давні історії, пов'язані з Чорним Оком. Похила, сухоребра жінка, з очима повними болю, почала розповідати, як її чоловік, лісничий, одного дня пішов у той ліс. "Було це років п'ять тому," – її голос тремтів. – "Він чистив ліс біля самого озера. Так запрацювався, що вирішив переночувати прямо там, біля води. А зранку... знайшли його мертвим. Увесь покалічений. Сказали, що звір, але ми знали... то озеро забрало."

Далі, із самого центру натовпу, виступив чоловік середніх років, його обличчя було виснаженим, а погляд – моторошно порожнім, наче в ньому давно згасло будь-яке світло. Він говорив тихо, глухо, але його слова, як крижані голки, пронизували повітря. "Я знаю, що це таке... Я теж втратив там. Мою родину... Мою дружину, мою маленьку дитину... Це сталося багато років тому. Казали, нещасний випадок. Але я знаю... Озеро забирає. Воно забирає всіх, хто наважується його потурбувати. Або хтось... хтось, хто за ним стежить." Він не плакав, його горе було набагато глибшим за сльози, воно роз'їдало його зсередини, перетворивши на живу тінь.

Поруч з ним заридала мати, чия донька також загинула на озері, її розповідь була лише однією з багатьох. Шум і галас наростали, наче вітер перед бурею. Кожна нова історія, кожна згадка про смерть лише підтверджували давні вірування: Чорне Око прокляте.

У цей момент, крізь натовп, пробиралися батьки загиблих хлопців – пані Галина, пан Степан, пані Олена та пан Олексій – у супроводі слідчого. Їхні обличчя були відзначені печаткою невимовного горя.

Слідчий підняв руку, закликаючи до тиші. Він коротко розповів, що тіла хлопців знайдені, що на них виявлено дивні, нехарактерні для утоплення рани, і що Каті поки що немає. Він також повідомив, що взято проби води та ґрунту для аналізу.

"Ми робимо все можливе, щоб з'ясувати причину," – сказав він, його голос був втомленим, але рішучим. "Експертизи покажуть, чи були там якісь речовини, що могли вплинути на стан потерпілих. А щодо ран... ми поки що не можемо дати точного пояснення." Він не згадував про містику, але його обличчя виражало глибоку стурбованість.

Слідчий поїхав, щоб здати матеріали та почати розкручувати це складне і моторошне розслідування. Він мав думати, хто або що вбило юнаків, і що сталося з дівчиною. У нього було лише три версії: нещасний випадок, напад невідомої тварини, або... щось, що виходило за рамки логіки.