Розділ 14. Молитва та Втеча

Катя все ще сиділа в наметі, благаючи й перебираючи медикаменти, коли її охопило наростаюче відчуття жаху. З моменту, як Михайло пішов, минуло занадто багато часу. Тиша, що настала після короткого крику Андрія, тепер здавалася загрозливою. Її мозок, під впливом токсинів, що все ще діяли, і шоку, відчайдушно шукав пояснень у містиці.

"Михайле? Ти де?" – прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. Відповіді не було. Паніка наростала. Катя відкинула аптечку і почала гарячково ритися у своїй сумочці. Вона згадала, що колись читала про мавок – підступних істот, що залишають рвані рани і тягнуть до води. Їх можна задобрити. Їй потрібно було знайти ключ до їхнього серця, щоб врятувати хлопців.

Її пальці випадково наштовхнулися на телефон. "Може... чудо?" – пробурмотіла вона, сподіваючись на сигнал. Але ні, екран показував відсутність мережі. Вона згадала старі, пожовклі сторінки у місцевій бібліотеці, куди вона ходила, коли вперше почула історію Діда Івана. Там були описи, як спілкуватися з водяними духами. Вона згадала, що мавки люблять… музику і щось яскраве, що може привабити їхню увагу, але не налякати. І вони відповідають на одне-єдине питання, яке турбує того, хто їх задобрить. Її питання вже було готове: "Що ви зробили з хлопцями? І як мені їх повернути?"

Не витримуючи напруги, що накопичилася, Катя вирішила ризикнути. Вона босоніж вислизнула з намету, відчуваючи холодну, вологу землю під ногами. Місяць вже був високо, і його тьмяне світло ледь пробивалося крізь туман, що густо стелився над озером. Її бив озноб, і вона схопила вовняне покривало Андрія, щоб хоч якось зігрітися.

Повільно, крок за кроком, вона почала підходити до води, благаючи мавок, щоб вони відпустили хлопців. Її голос був тремтячим, але вона намагалася надати йому якомога більше благання. Вона дійшла майже до самої кромки, коли раптом у воді щось голосно булькнуло. Це був глибокий, моторошний звук, ніби щось величезне поворухнулося під поверхнею.

Катя злякано відскочила, її серце забилося, як божевільне. Від переляку вона випустила покривало, яке глухо впало у воду, його край повільно поглинала темна гладь. Вона усвідомила: це не ті русалки, яких вона уявляла. Це не добрі духи. Це зло.

Паніка знову охопила її. Вона мусила тікати. Стрімголов Катя кинулася назад до намету, її руки тремтіли, коли вона почала хаотично збирати його. Дуги вислизали з рук, тканина плуталася, намет деформувався, але вона продовжувала, прагнучи прибрати його якнайшвидше, щоб нічого не залишити. Вона вже уявляла, як біжить геть з цього проклятого місця.

Але в той момент, коли вона відчайдушно намагалася впоратися зі сплутаною тканиною, хтось чи щось задихало їй у спину. Холодне, важке дихання.