Розділ 12. Пастка

Всередині намету було темно, душно і лячно. Двоє підлітків, щойно прихисток від зовнішнього світу, тепер відчували себе в пастці. Кожен тріскіт зовні, кожен подих вітру здавалися кроками того що, щойно забрав Андрія. Їхні серця шалено калатали, а дихання було уривчастим.

Катя тремтіла всім тілом, притиснувшись до стінки намету. Її очі, навіть у темряві, здавалися величезними, наповненими жахом і містичним благоговінням. "Русалки... це русалки... Я ж казала, Дід Іван попереджав..." – шепотіла вона, її голос був ледь чутним, немов виходить з трансу. Вона була на 100% впевнена, що це не що інше, як справа рук водяних істот. "Він неправильно до них підійшов... неправильно! Вони не люблять тих, хто над ними насміхається! Вони можуть вбити, якщо їх не задобрити! Треба було квіти кинути, пісню заспівати..."

Михайло, попри паніку, намагався зберегти залишки раціональності. В нього розколювалася голова, а тіло все ще відчувало дивний вплив повітря, але крик Андрія вивів його з цього одурманеного стану. Він намагався дихати глибше, щоб прояснити думки, і згадував усі свої знання з біології та хімії. "Ні, Катю, ніякі це не русалки! Припини!" – сказав він, намагаючись говорити якомога спокійніше, хоча його голос тремтів. Він розумів, що мусить заспокоїти її, інакше вони обоє збожеволіють. "Це... це ця хімія, що тут у повітрі! Цей газ! Він на психіку впливає! Андрій... він просто спіткнувся в темряві, там біля води, напевно, якийсь камінь чи коряга були. Він вдарився, можливо, втратив свідомість і впав у воду. Цей крик... це був крик від болю, а не від жаху перед чимось... містичним."

Він переконав себе, що це найлогічніше пояснення. Це було його способом впоратися з жахом, який повільно пробирався всередину. "Можливо, він навіть не загинув," – продовжив Михайло, його голос набрав ноток надії, що змушувала його діяти. – "Може, він просто поранився. Я маю перевірити. Ми не можемо просто так 

сидіти!" Він зробив рух до блискавки намету.

Катя злякано схопила його за руку, її пальці були холодні, як лід. "Ні! Нікуди не йди! Ти теж загинеш! Вони... вони тебе заберуть! Я ж кажу, це русалки! Це прокляття! Нам треба зрозуміти, як їх задобрити! Може, треба щось кинути у воду? Заспівати щось? Дід Іван розповідав, що вони можуть бути дуже мстивими, але й справедливими!" Вона чіплялася за кожне слово з легенди, намагаючись знайти порятунок у магії. В її очах відбивався не лише страх, а й якийсь дивний, майже фанатичний, блиск.

Михайло відчув, як роздратування зростає, але він не міг злитися на неї. Вона була налякана і не розуміла, що їхній ворог, якщо він і існує, не є міфічною істотою. "Катю, ні! Немає ніяких русалок! Це... це просто нещасний випадок! І чим довше ми сидітимемо, тим гірше буде від цього повітря! Я мушу піти! Андрію потрібна допомога!"

Він знову спробував відчинити намет, але Катя тримала його з усієї сили, її голос перейшов у схлипування: "Ні, Михайле! Будь ласка! Не залишай мене! Я боюся! Вони... вони там!"