Розділ 11. Темрява забирає

Андрій, з гілкою в руці, рухався вздовж кромки води. Дивне запаморочення посилювалося, а ейфорія, що опанувала ним раніше, тепер змінювалася на наростаючу агресію та роздратування. Він відчував себе ніби уві сні, де кожен крок був нереальним. "Які там русалки... Які випари..." – бурмотів він собі під ніс, намагаючись відігнати наростаючий страх. Місячне світло ледь пробивалося крізь туман, що вже почав згущуватися над водою, створюючи химерні, рухомі тіні. Раптом Андрій відчув, як щось торкнулося його ноги. Він різко озирнувся. У тумані, що клубочився біля самої води, майнув темний силует. Він був невиразним, розмитим, наче створений зі сну чи нічного кошмару. Але Андрій чітко побачив щось довге і тонке, що висунулося з туману і, здавалося, тягнулося до нього.

Його серце стислося від жаху, але раптом всередині нього спалахнув спалах люті, викликаної то лихоманкою, то панікою. "А ну геть!" – закричав Андрій, розмахуючи гілкою. Але ця гілка здавалася надто легкою, надто безпорадною. Силует у тумані на мить застиг, а потім рушив швидше, мов блискавка. Андрій не встиг навіть відступити. Він відчув різкий, пронизливий біль, ніби щось гостре вп'ялося йому в шию. Він задихнувся, намагаючись викрикнути, але повітря перехопило. Наступні миті були наче у моторошному маренні. Він відчував, як його тягнуть донизу, у холодну, чорну воду. Відчайдушно, з останніх сил, він випустив жахливий, роздираючий крик, що рознісся над озером, пролунав у темному лісі і обірвався так само раптово, як і почався. За ним послідував лише глухий плюскіт, який поглинула чорна глибина.

Тим часом, Михайло вийшов з намету. Його обличчя було блідим, а в очах читалася рішучість, що виникла з повного відчаю. Йому не вдалося знайти нічого корисного, і розум підказував: треба тікати. Він побачив Катю. Вона стояла на півдорозі до озера, загіпнотизована, її руки були витягнуті вперед, наче вона намагалася когось обійняти. Спів, який чула тільки вона, здавалося, виходив з її власних вуст.

"Катю!" – голос Михайла був хриплим, але твердим. – "Хай там як, нехай я буду боягузом! Але я повертаюся! Все краще, ніж померти тут від якоїсь хімії!" Він зробив кілька кроків до неї, його погляд був сповнений рішучості. "Ти зі мною?"

Катя не встигла відповісти. Саме в цей момент, з боку озера, де щойно зник Андрій, пролунав той жахливий, роздираючий крик, що миттєво обірвався. Він пронизав нічну тишу, розбивши гіпнотичні чари. Катя різко здригнулася, наче її вдарило струмом. Її очі, щойно затуманені мріями, тепер широко розкрилися від чистого, безроздільного жаху. Вона миттєво прийшла до тями, її погляд перелякано зустрівся з поглядом Михайла. У його очах вона побачила те саме усвідомлення: смерть.

Не обмінюючись жодним словом, мовчки, інстинктивно, юнаки розвернулися і юркнули в намет. Вони впали всередину, задихані, їхні серця шалено калатали. Михайло поспішно затягнув блискавку, закриваючи їх від жахів, що ховалися зовні. Намет став їхнім єдиним, хоч і крихким, притулком у цій моторошній ночі.