Розділ 10. Розколота ніч

Крики вщухли так само раптово, як і почалися, розчинившись у важкому нічному повітрі. Замість них над Чорним Оком знову запанувала гнітюча, липка тиша, порушувана лише потріскуванням згасаючого багаття та прискореним диханням трьох друзів. Але хоча голоси замовкли, напруга, викликана впливом невідомих випарів, лише посилилася, роз'їдаючи їхню свідомість зсередини.

Михайло більше не міг сперечатися. Його голова розколювалася від болю, металевий присмак у роті став нестерпним, а дзвоніння у вухах заглушало всі інші звуки. Він відчував, як його тіло тремтить, а розум погрожує здатися. Втомившись від безплідних спроб достукатися до друзів, він зі стогоном опустився на коліна. "Я більше не можу," – прошепотів він, не звертаючись ні до кого конкретно. З останніх сил Михайло підвівся і, похитуючись, пішов до намету. Він почав відчайдушно ритися у своєму величезному рюкзаку, шукаючи хоч щось, що могло б допомогти – можливо, якісь ліки від головного болю, від нудоти, чи, можливо, навіть аптечку з фільтрами для води, яку він завбачливо прихопив, сподіваючись на звичайний похід. Його дії були хаотичними, він кидав речі назовні, бурмочучи щось собі під ніс про "токсини" і "треба думати".

Андрій дивився на нього з презирством, змішаним з дратівливим роздратуванням. "Зовсім здурів," – пробурмотів він. Його власні відчуття були дивними: запаморочення, легка ейфорія, яка боролася з наростаючою панікою. В голові знову зазвучали слова Миколи про "Зеленокрайських Боягузів". Це дратувало. Йому треба було довести свою сміливість. "Сидіть тут, якщо боїтеся," – кинув він, його голос звучав надто зухвало, наче він намагався переконати самого себе. "Я пройдуся по берегу. Провітрюся. Або й подивлюся, що там за риби такі співають." Він схопив з землі гілку, яка могла б слугувати опорою, і рішучим кроком рушив вздовж кромки води, де темрява вже була майже абсолютною. Зникнувши в мовчазній тіні, Андрій залишив Катю наодинці з догораючим вогнищем.

Катя ж, здавалося, зовсім не чула їхньої сварки. Її очі були прикуті до поверхні озера, де місячна доріжка мерехтіла, ніби манила до себе. Спів, що долинав із глибин, став тепер майже нестерпним. Він проникав прямо в її свідомість, шепотів про кохання, про таємниці, про безмежне щастя, яке чекало її там, у воді. Їй здавалося, що вона бачить бліді силуети, що танцюють у місячному сяйві, їхнє волосся, здавалося, зливалося з хвилями, а їхні голоси закликали її за собою. Страх, який вона відчувала раніше, тепер зник, витіснений дивним, гіпнотичним бажанням. Її свідомість була затуманена, і вона відчувала непереборний потяг підійти до води, доторкнутися до неї, зануритися в неї. Їй здавалося, що там вона знайде відповіді на всі свої питання, особливо ті, що стосувалися її почуттів до Андрія. Набравшись останньої мужності, чи то під дією токсинів, чи то від внутрішнього бажання, Катя повільно, крок за кроком, почала рухатися до води, наче уві сні.