Розділ 9. Туманний світанок

Ранковий туман над Чорним Оком поволі розсіювався, відкриваючи моторошну картину. Намет Михайла стояв на місці, наче привид, трохи зім'ятий, з розстебнутою блискавкою, ніби хтось вискочив з нього в шаленій поспішності. Багаття було повністю згаслим, і лише чорні вуглинки та обгорілі палички свідчили про вчорашню присутність. Поруч, на вогкому ґрунті, валялися залишки сосисок.

Покривало Андрія лежало частково зануреним у воду, його вовна потемніла від вологи. А поруч із ним, на м'якому, болотистому березі, слідчий помітив чіткі відбитки босих ніг. Вони вели прямо до води. І нікого. Жодної живої душі. Лише оглушлива тиша, що, здавалося, сама кричала про біду.

Пан Степан, батько Каті, відчув, як у нього підкошуються ноги. Він кинувся до намету, заглянув усередину – порожньо. Його голос, що зазвичай був твердим, зірвався на хриплий шепіт: "Катя! Донечко!"

Пані Галина затулила рот рукою, стримуючи крик. Її погляд застиг на відбитках біля води. "Босі... босі ноги... О Боже, ні..."

Пан Олексій, батько Михайла, підійшов до кромки води, його інтелектуальне обличчя спотворилося від жаху. Він окинув поглядом поверхню озера, потім ліс, шукаючи хоч якийсь знак, але нічого. Його дружина, пані Олена, немов зламана лялька, впала на коліна, її тихий схлип розірвав ранкову тишу.

Слідчий, чоловік з досвідом, швидко оцінив ситуацію. "Очевидно, вони були тут," – констатував він, намагаючись зберегти спокій. "І, схоже, щось трапилося... дуже несподівано." Він жестом наказав двом місцевим чоловікам обійти берег, шукаючи будь-які додаткові сліди.

І тоді з'явилася перша, жахлива знахідка. Один з чоловіків, що обстежував берег трохи далі, раптом вигукнув. Коли до нього підійшли, всі побачили це: тіло. Бездиханне тіло, що гойдалося біля берега, заплутавшись у прибережних корчах. Це був Андрій. Його обличчя було спотворене, на шиї виднілися дивні, схожі на подряпини, сліди, а очі були широко розплющені, застиглі в останньому жаху.

Потім, через кілька хвилин, знайшли Михайла. Його тіло плавало за кілька метрів від берега. Він був у сорочці, але штани були частково здерті, а на тілі також були видно дивні синці та рани.

Батьки Каті впали на землю, охоплені жахом, що паралізував. Де ж Катя? Якщо Андрій і 

Михайло тут, то де ж вона? Надія та відчай боролися в їхніх серцях.

Слідчий наказав витягти тіла. Обличчя його було серйозним. "Це не... утоплення," – пробурмотів він, уважно розглядаючи Андрія. – "Є сліди... боротьби. І ці позначки..." Він обвів поглядом озеро, потім густий, мовчазний ліс.

Знахідка тіл Андрія та Михайла стала шоком, який розірвав залишки спокою. Для батьків Каті це була моторошна підказка, а для батьків Михайла – підтвердження їхніх найгірших побоювань. Вони стояли, обличчями до обличчя з невимовним горем, і в їхніх головах роїлися тисячі запитань, на які не було відповідей.

"Це ж озеро!" – майже кричала пані Галина, звертаючись до слідчого, наче до самої долі. – "Це воно їх забрало! Дід Іван завжди казав... про русалок! Про прокляття! Він казав, що ті, хто чує їхній спів, вже ніколи не повертаються!" Її голос зривався на істеричні нотки, адже віра в містику була єдиним, що могло пояснити це незбагненне горе. Як інакше пояснити відсутність їхньої доньки? Русалки. Це було єдине, що приходило на думку у стані шоку.

Пан Степан, хоч і був приголомшений, намагався зберегти хоч якусь подобу прагматичності. "Русалки? Та які русалки, Галю! Це... це не по-людськи! Це якась нечиста сила! Це місце прокляте, завжди казали! Може, це душі тих, хто тут загинув, що повстали?" Його погляд був лютим, він шукав будь-яке, навіть найстрашніше, пояснення.

Пан Олексій, викладач, намагався триматися, але його руки тремтіли. Він завжди шукав логіку, але зараз його світ руйнувався. "Неможливо... Це ж не може бути... давнє прокляття? Чи щось, що живе в глибинах? Ця вода... вона ж така темна, така холодна... Ніхто ніколи не ризикував тут залишатися на ніч. Це покарання за їхню зухвалість!" Він згадав усі давні легенди, які колись вважав лише фольклором. "А ці сліди на тілі... хіба так виглядають сліди від утоплення? Ні, це щось... нелюдське!"

"Ніяких русалок, – твердо сказав слідчий, хоча сам відчував прохолодний озноб від атмосфери цього місця. – Але і версія з твариною... ці сліди на шиї, на тілах... це не схоже. Це більше схоже на... сліди від гострих пазурів, чи чогось подібного. І чому дівчини немає?" Він замислено подивився на темну лінію лісу.

Версії сипалися одна за одною, всі вони містичні та жахливі: "Це Лісовик їх забрав!" – "Ні, це Водяний потягнув у безодню!" – "Це відьма, яка тут живе, її дух! Вона помстилася за те, що вони потривожили її спокій!" – "Чи просто якийсь злий дух цього місця!"

Кожна думка, кожна здогадка лише посилювала їхній розпач. Невідомість була гіршою за будь-яку правду. І лише одне питання зависло в повітрі, як важке прокляття: Де Катя? І хто або що відповідальне за цю жахливу трагедію?