Розділ 7. Ніч на озері

Але повернемося до ночі, коли Андрій, Михайло і Катя тільки-но розклали свій табір біля Чорного Ока. Вогнище весело потріскувало, кидаючи іскри у темне небо, де вже з'являлися перші зірки. Відблиски полум'я танцювали на поверхні озера, створюючи химерні тіні.

Катя з захопленням смажила сосиски на гілках, їхній аромат розносився навколо. Андрій, відчуваючи себе переможцем, підкидав у вогонь хмиз. Михайло ж, попри зовнішній спокій, час від часу кидав насторожені погляди на темну гладь води, яка тепер, у світлі місяця, що почав підніматися, здавалася ще більш таємничою та бездонною.

"Ось, тримайте!" – Катя простягнула друзям рум'яні сосиски. – "Смачного!"

Вони їли, намагаючись не думати про те, де вони перебувають. Розмови були легкими, про коледж, про плани на літо, про те, як вони "втруть носа" Миколі. Андрій був у доброму гуморі, його азарт ніби заглушав будь-який потенційний страх. Катя почувалася щасливою, що була поруч з Андрієм, незважаючи на внутрішнє тремтіння. 

Саме в цей момент Михайло відчув це вперше. Ледь помітний, але різкий присмак металу на язиці, що здавався зовсім чужим у роті. Він скривився. Потім до нього додався ледь вловимий, неприємний запах, що витав у повітрі, який він спершу списав на пріле листя чи сморід від озера, але який був надто специфічним. Він нагадував йому щось... зі старих лабораторних дослідів, які він читав. Одразу ж за цим прийшло легке запаморочення та тиск у скронях. Він спробував зосередитись, але думки почали плисти, а погляд став трохи затуманюватись.

Андрій, тим часом, злегка позіхнув. "Щось спати захотілося, — пробурмотів він, потягуючись. — Таке свіже повітря, аж дихати легше."

Катя ж, навпаки, стала якась надто збуджена. Її очі блищали, і вона постійно кидала погляди на воду. "Мені здається... я щось чую," – прошепотіла вона, нахиляючись до Андрія. – "Ніби хтось... співає. Дуже сумно і дуже красиво."

Михайло, вже борючись з наростаючим запамороченням, раптом почув той самий протяжний стогін, що пролунав з боку озера. Цього разу він був чіткішим, але не став більш зрозумілим. Він був схожий на плач, але водночас мав у собі якусь дивну, невловну мелодію, що проникала під шкіру. Це було щось старе і неземне, і воно викликало в Михайла не паніку, а холодне, раціональне відчуття тривоги.

"Дід Іван... Він казав про стогін", – прошепотіла Катя, її очі були розширені від жаху і водночас від якоїсь дивної зачарованості. Їй здавалося, що ця пісня звернена саме до неї, і вона відчула непереборне бажання підійти ближче до води.

Михайло вскочив на ноги. "Це недобре! Треба йти в намет! Швидко!" Він відчував, як його шкіра покривається мурашками, а волоски на потилиці стають дибки. Цей спів не був людським. У ньому відчувалася якась прадавня сила, але його розум вже почав шукати інше, більш реалістичне пояснення.

Але Андрій, замість того, щоб злякатися, відчув прилив адреналіну, змішаного з дивним відчуттям ейфорії, яке вже почало опановувати ним. "Та годі вам! Це ж саме те, за чим ми прийшли! "