Розділ 4. Стежка до безодні

Вечірнє сонце ще тільки хилилося до обрію, кидаючи останні золоті промені на верхівки дерев, коли троє друзів рушили вглиб лісу. Світло ліхтарика Андрія, поки що не вкрай необхідне, лише прорізало вузьку смужку стежки, що звивалася між віковими стовбурами. Кожен їхній крок відлунював глухо, ніби ліс поглинав будь-який звук.

 Повітря ставало густішим, насиченим запахом вогкої землі, прілого листя та чогось невловимо гіркого, що проникало в легені й викликало легке запаморочення.

Андрій йшов уперед, його крок був впевненим, хоча серце калатало не від страху, а від збудження. Він був у своїй стихії, відчуваючи прилив адреналіну від виклику. Час від часу він озирався, намагаючись підбадьорити друзів своєю посмішкою.

Катя трималася за Андрієм, її погляд блукав по боках, намагаючись розгледіти щось у тінях, які вже починали подовжуватися й здаватися живими. Кожне шелестіння листя, кожен тріск гілки змушував її здригатися. Її уява, підживлена розповідями Діда Івана, малювала найстрашніші картини. Вона міцніше стискала свою сумочку. Каті було страшно, але водночас нестерпна цікавість і бажання дізнатися "таємницю русалок" тягнули її вперед. Їй здавалося, що саме це місце може дати відповідь на її сумніви.

Михайло йшов останнім, його великий рюкзак глухо стукав по спині. Він постійно поправляв окуляри, намагаючись сфокусувати погляд на стежці, яка, здавалося, вже починала зникати, зливаючись із темрявою, що поступово згущувалася. Його розум шукав логічні пояснення всьому, що відбувалося навколо. Він намагався переконати себе, що дивний шелест — це лише вітер, а тіні, що миготять між деревами, — гра світла і уяви. Але десь глибоко всередині наростало тривожне відчуття, яке неможливо було пояснити. Йому здавалося, що повітря стає важчим, а дихати все важче. Чи то паніка підступала, чи то щось справді впливало на них. Він відчув, як потилицею пробігає холодок, ніби хтось дихав йому в спину. Це був не фізичний холод, а щось набагато глибше — інстинктивний, первісний страх.

Чим далі вони заходили, тим густішим ставав ліс. Дерева обступали їх щільною стіною. Хоча сонце ще не сіло повністю, тут, під густим шатром, вже панувала напівтемрява, а останні промені ледь пробивалися крізь листя. Мох під ногами пружинив, поглинаючи звуки, створюючи гнітючу тишу. Здавалося, самі дерева спостерігали за ними, їхні вигнуті гілки нагадували хижі пазурі, що готові схопити необережного мандрівника. Михайло відчув, як у нього починає паморочитися в голові.

Так вони йшли, поглинуті власними відчуттями та думками, доки раптом не побачили просвіт попереду. Ще кілька кроків, і вони вийшли з лісу. Перед ними розкинувся невеликий берег а за ним, розпростершись у всій своїй похмурій величі, лежало озеро.