Розділ 3. Збори в дорогу

Андрій мешкав у старому, трохи похиленому будинку на околиці Зеленокраю. Стіни його пам’ятали сміх та турботу, але зараз панувала тиша, порушувана лише вітром, що гуляв крізь щілини у вікнах. Батьки померли давно, ще в його дитинстві, і все життя хлопця була його бабуся. Вона була для нього опорою, маяком у буремному світі. Але рік тому її теж не стало. З того часу, ніби щось обірвалося всередині Андрія. Він став ще більш імпульсивним, шукаючи дедалі гостріших відчуттів, ніби намагаючись заповнити порожнечу всередині, кидаючи виклик долі та самому собі.

Зараз він майже не думав про це. Його мозок, звиклий до адреналіну, працював чітко: парі, репутація, виклик. Андрій швидко кинув у старий рюкзак ліхтарик, флягу з водою та пачку печива, сірники, покривало. Нічого зайвого. Він був готовий.

    Перекинувши лямки через плечі, він вийшов з дому, щільно зачинивши за собою двері, і попрямував до єдиної точки збору — невеликої, давно занедбаної каплички, що стояла на межі села, ніби останній оберіг перед необізрим лісом. Її покошені стіни та вибиті вікна лише підкреслювали відчуття занедбаності, що огортало це місце.

    Біля каплички його вже чекав Михайло. На відміну від Андрія, він стояв з величезним, напханим доверху рюкзаком, який, здавалося, був важчим за самого Михайла. Його окуляри, як завжди, трохи сповзли на ніс, а обличчя виражало суміш тривоги та рішучості.

"Ну, що, ти вже готовий на божевілля?" –посміхнувся Андрій, помітивши габарити рюкзака Михайла.

Михайло зітхнув, поправляючи окуляри. "Готовий... Як ніколи. Ти хоч уявляєш, як мені довелося брехати? Сказав батькам, що йду з одногрупниками на 'експедицію' в ліс. Типу, досліджувати флору і фауну. Обіцяв, що далеко не зайдемо, що повернемося до ранку. Набрехав з три короби, щоб вони мене відпустили."

"Ну, зате тепер є з чим вітати. Будеш "Трійцею Зеленокрайських Боягузів" разом з нами", – Андрій засміявся, намагаючись розрядити напругу.

"Смійся-смійся, – пробуркотів Михайло. – Коли нас щось зжере, я тобі нагадаю, хто був розумніший."

Хлопці стояли біля каплички, час тягнувся, а Каті все не було. Хвилини здавалися вічністю, і тривога наростала.

"Де вона?" – Андрій почав нервувати. – "Може, злякалася? Чи батьки не відпустили?"

"Можливо, – задумливо відповів Михайло, хоча сам вже відчував, як його серце калатає. Думка про те, що Катя може не прийти, водночас заспокоювала і бентежила його. З одного боку – менше ризику для неї, з іншого – його власна місія захисника втрачала сенс.

Вже збиралися рушати, вирішивши, що Катя, мабуть, передумала, як раптом почули глухе тупотіння, що наближалося з боку села. З темряви вискочила задихана Катя, її волосся розвівалося, а обличчя було червоним від бігу.

"Фууух... Дочекалися? Дякую!" – Катя ледь переводила дух. – "Втекла з дому! Мої батьки як почули, що я буду в компанії Андрія, та ще й кудись збираюся, одразу ж замкнули мене в кімнаті! Довелося тікати через вікно! І це я їм ще не розповіла, куди ми насправді прямуємо!"

В її очах світилася суміш страху, азарту та рішучості, яка була так несподіваною для її наївної зовнішності. Вона, здавалося, була готова на все, аби тільки бути поруч з Андрієм, і водночас – шукала відповіді на свої власні, приховані питання.