Розділ 2. Парі

Того вечора біля старого покинутого млина, що стояв на околиці Зеленокраю, зібралася звичайна молодіжна компанія. Повітря було наелектризоване, і не лише від приємної прохолоди вечора, а й від напруги. У центрі уваги стояв Андрій, високий, дужий хлопець років вісімнадцяти, з розпатланим русявим волоссям, яке постійно спадало на очі, і зухвалою посмішкою, що ніби промовляла: "Мені все до снаги". Він був місцевим бешкетником, завжди готовим на будь-яку авантюру, тим, хто спершу робив, а потім думав. Його очі, хоч і жваві, часто видавали нудьгу, а пошук гострих відчуттів був його способом її втамувати. Завжди в центрі уваги, він мав харизму, що притягувала, але й безрозсудність, що лякала.

   Навпроти нього стояв Микола, ватажок іншої, "крутої" компанії. Між Андрієм та Миколою давно точилося приховане суперництво, яке сьогодні досягло кульмінації.

  "Ну що, Андрію, слабо?" – провокаційно кинув Микола, зневажливо усміхаючись. – "Чи може твій гонор випарувався, як ранковий туман?"

   Андрій стиснув кулаки. "Може, ти вже скажеш, що саме я маю зробити, а не ляпати язиком? У мене, на відміну від тебе, слова не розходяться з ділом!"

   Микола розвів руками, вдаючи невинність. "Та що там... Дрібниця. Провести ніч. Біля Чорного Ока. Самісінькому. Від заходу до сходу сонця. Якщо витримаєш – сто баксів твої. А якщо злякаєшся, то..." Він замовк, дозволяючи погрозі повиснути в повітрі. Ставкою було не лише сто доларів, що для них, провінційних хлопців, було справжнім багатством, а й щось значно більше – репутація. Хто виявиться справжнім "главою села", а хто – жалюгідним боягузом. Це була ставка на лідерство, на визнання, на статус.

    Збоку від них стояла Катя, дівчина сімнадцяти років, справжнє втілення ніжності та якоїсь крихкої краси. Її довге, каштанове волосся спадало на плечі, а великі, виразні очі кольору лісового горіха дивилися на світ з дитячою наївністю. Вона була боязкою, легко бентежилася, але за цією зовнішньою ніжністю ховалася внутрішня, іноді несподівана, сила. Катя вірила в дива, в казки, у те, що світ сповнений магії, і саме тому чутки про русалок та таємниці озера її не лякали, а навпаки – притягували. Вона чула від Діда Івана не лише про небезпеку, а й про те, що русалки можуть відповісти на одне-єдине питання про кохання, але ціною цього може бути життя. Для Каті, яка була безнадійно закохана в Андрія, це було своєрідним маяком.

    "Хлопці, ну годі! Це ж дурня! – її голос прозвучав, як дзвіночок, але в ньому відчувалася справжня тривога. – "Ви ж знаєте, що про це озеро кажуть! Це ж небезпечно!"

    Микола презирливо засміявся: "О, подивіться, хто тут у нас. Маленька дівчинка боїться страшних казок? Йди краще ляльок колихай, Катюшо."

    Андрій зиркнув на Миколу, і в його очах спалахнув виклик. "Не треба її чіпати. Це не твоя справа, що я робитиму." Він знову повернувся до Миколи. "Гаразд, я приймаю твій виклик. Завтра ввечері. На цьому ж місці. І не думай, що я злякаюся."

   Катя відчула, як серце стискається. Вона знала Андрія. Якщо він щось вирішив, то вже ніхто його не зупинить. Його гордість не дозволила б йому відступити. Її очі зустрілися з його, і в цей момент вона прийняла рішення. "Я йду з тобою, Андрію", – тихо, але твердо промовила вона.

Андрій здивовано подивився на неї: "Ти що, з глузду з'їхала? Там небезпечно, Катю! Це не іграшки!"

    "Я йду, і все. Ти не зупиниш мене, – її голос звучав уперто. – А якщо ти справді такий сміливий, як кажеш, то тобі не буде важко захистити мене, чи не так?"

   У цю мить, з тіні вийшов Михайло. Він був повна протилежність Андрію: дещо нижчий, з акуратною зачіскою та окулярами, що постійно сповзали на ніс. Його розумні, проникливі очі завжди спостерігали за світом з деякою відстороненістю, аналізуючи все. Михайло був розумним, завжди намагався все обґрунтувати, але водночас був боягузливим і нерішучим, особливо коли справа стосувалася фізичного протистояння чи ризику. Він завжди намагався зупинити Андрія від необдуманих вчинків, але майже ніколи йому це не вдавалося. Зараз його обличчя було блідим, а губи стиснуті в тонку лінію. Всередині нього вирував справжній шторм тривоги, адже він щиро, але таємно, кохав Катю, і думка про те, що вона може опинитися в небезпеці, була для нього нестерпною. Зовні він намагався виглядати спокійно, але тремтіння в голосі видавало його.

    "Я також йду з вами, – сказав Михайло, поправляючи окуляри. – Якщо ти, Андрію, такий сміливий, то нас має бути троє. Чи тобі страшно з нами? Чи може, ти боїшся, що не впораєшся?"

      Андрій здивовано подивився на нього. "Ти теж? Ви що, змовилися?"

       "Ні. Просто... якщо ви йдете, то і я йду", – наполягав Михайло, хоча всередині йому було моторошно. Він не міг допустити, щоб Катя була сама з Андрієм вночі біля того проклятого озера.

      Микола лише посміхнувся, задоволений таким розвитком подій. "Ну що ж, тим цікавіше. Сьогодні ввечері. Щоб ви були там. І щоб ніхто не злякався. Або будете потім називати себе... м-м-м... "Трійцею Зеленокрайських Боягузів" до кінця своїх днів. Ця назва буде на вустах у всіх, я обіцяю!"

Це було воно. Ставка – не гроші, а ганебна кличка, яка навіки приклеїться до них, якщо вони не витримають. Це було гірше за будь-який програш. Це був удар по їхній репутації, по їхньому самолюбству. Особливо для Андрія.