Розділ 1. Забуте село та темний ліс

Село Зеленокрай жило своїм, ніби завмерлим у часі життям. Загублене серед безкраїх полів та густих лісів, воно складалося з кількох десятків старих хат, пофарбованих у світлі кольори, що зливалися з обшарпаною штукатуркою. Тут, на околиці світу, кожен день був схожий на попередній: ранок починався з кукурікання півнів та диму з коминів, день минав у буденних справах, а вечір занурював Зеленокрай у тишу, яку порушували лише далекий гавкіт собак чи шелест вітру в кронах дерев. Місцеві жителі, здебільшого люди похилого віку, давно змирилися з повільним ритмом життя. Їхні обличчя були  в зморшках від сонця та важкої праці, але в очах все ще жеврів вогник спокою та мудрості. Вони знали кожен кущик, кожну стежку, кожен камінь у своєму маленькому світі. А ще вони знали про озеро.

Озеро, яке ніхто не наважувався називати, крім як "Безодня" або "Чорне Око", лежало за старим лісом, наче приховане від людських очей. Ніхто у Зеленокраї не пам'ятав, коли воно з'явилося. Найстаріші перекази, що передавалися пошепки від покоління до покоління, свідчили: це місце прокляте. Колись тут було процвітаюче селище, що потопало в розкоші та гріхах. Легенда оповідала, як одного дня земля розійшлася, поглинувши все, що було на поверхні, а на її місці виникла бездонна водойма, чиї води завжди були темними, ніби затягнуті жалобою та розпачем. Місцеві жителі вірили, що стогони, які іноді долинають з глибин, — то душі загиблих, що навіки застрягли у водяній могилі. Це не була казка для залякування дітей- це було глибоко вкорінене знання, яке передавалося не словами, а відчуттям, що висів у повітрі. Кожен, хто наближався до озера, відчував холодний, неприємний дискомфорт, наче невидима рука стискала серце. Ця місцина просто була неприємна, і цього було достатньо.

Ліс, що охоплював озеро щільним кільцем, був не менш моторошним. Вікові дерева, чиї стовбури були порослі мохом та лишайниками, здіймалися до неба, переплітаючи гілля так щільно, що сонячне світло рідко пробивалося крізь їхнє густе шатро. Навіть у найясніший день тут панувала напівтемрява, а повітря було вологим і важким, ніби насиченим чимось стародавнім і гнітючим. Коріння, мов гігантські щупальця, виповзали з-під землі, створюючи химерні форми, що нагадували руки чи скелети. З глибин цього лісу іноді долинав дивний шелест, що не був схожий на вітер, або моторошний тріск гілок, ніби хтось невидимий пробирався крізь хащі. Це місце змушувало шкіру мурашитись, а уяву — малювати найстрашніші картини.

Серед місцевих був один дивак – Дід Іван. Низький, худорлявий дідусь із скуйовдженою сивою бородою і завжди трохи зляканими, але хитрими очима, він жив наодинці на краю села. Більшість вважала його божевільним, адже Дід Іван постійно бурмотів собі під ніс і розповідав неймовірні історії. Він був єдиним, хто стверджував, що бачив русалок на "Безодні".

"Я їх бачив, очі мої бачили! – хрипко казав він,— Бліді, мов смерть, з довжелезним волоссям, що зливається з водою. І співають вони, співають так, що кров холоне... А потім спів перетворюється на стогін, такий, що душа розривається!"

Навіть коли над ним сміялися, слова Діда Івана, наче отрута, просочувалися в підсвідомість, змушуючи уникати озера, особливо після заходу сонця.