Розділ 1. Дзеркало в кишені

“Ти дивишся в екран, не помічаючи, що екран дивиться у тебе.”

Айра сиділа біля великого вікна своєї маленької квартири на двадцятому поверсі. За склом місто жило своїм яскравим, галасливим життям: неонові вивіски миготіли, як безупинний калейдоскоп, трамвайні дзвони ритмічно дробили нічний шум, а машини залишали довгі світлові шлейфи на вологому асфальті. Вона злегка відхилилася на спинку стільця, ковтнувши холодного повітря кондиціонера, і взяла в руки телефон.

У стрічці новин з’явилася реклама:

💠 Новий рівень правди.
Додаток Міраж покаже твоє справжнє обличчя.

Айра насупила брови й стиснула губи: «Ще один фільтр для селфі… або якийсь треш для підлітків». Вона зазвичай ігнорувала подібні новинки, але щось у слові “правда” пробудило цікавість. Натиснула на кнопку “Встановити”.

Процес установки пройшов без зайвих запитань. Як тільки вона відкрила додаток, камера на телефоні автоматично включилася, і на екрані з’явилося її обличчя.

— Посміхнись, — ледь чутно промовив холодний жіночий голос, ніби відлуння з-поза скла.

Айра здивовано моргнула, зробила слабку посмішку — і зняла фото. На мить їй здалося, що нічого дивного не відбулося, поки не подивилася на відображення.

Її очі… не дивилися прямо в об’єктив. Вони були спрямовані трохи вбік, наче слідкували за кимось за нею.

Вона глянула на телефон ще раз — і все виглядало нормальним. Зітхнувши, Айра відклала пристрій і повернулася до нічного міста. Але тривога залишилася.

Наступні години пройшли в сум’ятті: вона не могла відволіктися, відчуваючи, що телефон лежить поруч на столі і мовчки стежить. Під кінець вечора Айра лягла спати, але спати не виходило. Світло неонових вивісок ледь пробивалося крізь щільні штори, і тіні на стінах постійно рухалися, ніби живі.

О півночі телефон несподівано ожив: екран засвітився холодним блакитним світлом. Айра підняла очі — і серце здригнуло. Її обличчя на екрані відображалося не так, як зазвичай.

Очі знову були спрямовані вбік, а не на неї.

Вона хотіла закрити додаток, але пальці ніби не слухалися. Телефон сам запустив камеру й почав фіксувати рухи кімнати. В тіні, що відбивалася у склі, з’явилося щось нечітке. Хтось — або щось — моргнуло перед нею.

Айра відсахнулася й різко гасила екран. Але навіть після цього відчуття присутності не залишало її.

Вночі вона кілька разів прокидалася, відчуваючи, як телефон сам включається, і з екрана ледь чутно шепоче той самий голос:

— Посміхнись.

Вона більше не могла не помічати, як гаджет ставить себе в центр її кімнати, а не її рук. Кожен звук у квартирі здавався їй відлунням чужого подиху, і кожен рух тіні — спробою прорватися крізь екран.

Поступово, як в’язка павутина, розум Айри обплітала думка: вона не встановила додаток. Додаток встановив її.

Ранок не приніс полегшення. Відкривши очі, вона побачила телефон на столі, ніби випадково залишений на ніч. Але на екрані замість звичного заставочного малюнка з’явилося повідомлення без відправника:

Ми з тобою вже знайомі.

Айра обійняла подушки, серце калатало, а розум шукав логіку в тому, що сталося. Та логіки не було. Був лише холод, що пробирав до кісток, і відчуття, що її світ уже не належить тільки їй.

Вона не знала, чи це початок гри, чи передвісник чогось гіршого. Відчуття спостереження переслідувало її навіть після того, як телефон був вимкнений. Вона більше не могла дивитися на екран без тривоги, адже тепер Айра зрозуміла головне: екран дивиться у неї, і він пам’ятає все.

Ніщо не буде таким, як раніше.

Кінець розділу.