КАЗКИ

КАЗКИ

Шість років. Дитя та гори.

Бабуся одмінком кличе,

коли не плету я коси.

Світ сонячний та прозорий,

світ сповнений казок баби,

яка наче цілий всесвіт,

яка кожен ніч іконам

щось тихо собі шепоче.

У неї є чорна кішка,

і голос її як пісня,

вона розповість ледь чутно

про духів та потойбіччя,

вона попередить вчасно

про світ потаємний…

Гори стоять над її хатиной,

у річці чарівні води…

Живе водяник у річці

і домовик у хаті.

А я все чогось чекаю,

дивлюсь у бік того лісу,

де мари ходять ночами,

де вабить вогнями казка.

Дванадцять. Ліси стрічають

мене і сестер бурштином

яскраво-звабливого сонця,

і сосни за нами стежать,

і стежка іде на південь,

і хочеться бути вічним,

і хочеться вже ніколи

не вийти зі свого лісу.

Я наче знаю, що світ той,

який за його межею,

не буде до мене добрим,

а тут збуваються мрії

і пишуться перші вірші,

і перші герої книжок

виходять зі снів назустріч,

щоб я не була самотня.

Мені шістнадцять.

Немає коси, що бабця

плела мені кожен ранок.

І голос її все далі,

і хочеться буть одмінком,

чарівним створінням лісу,

аби не думати зайве,

аби не ятрити серце,

аби жити в старій казці,

де буде фінал трагічний,

де відьма загубить принца,

де слово «кохання» — вітер,

якому немає місця

у світі примар потойбічних.

Але я не чую казку,

але я іду за вітром,

і кличуть мене так само,

і серце — кришталь прозорий,

де завмер метелик крихкий,

який не злетів на волю.

Пітьма. І в пітьмі не чутно

пісень мого потойбіччя,

волосся моє коротке,

червоні примарні стрічки,

і я йду берегом річки,

яка не веде нікуди.

Мені шістнадцять,

і я хотіла лише кохання,
лише летіти за вітром.

Але помертвілі квіти

чорніють в саду осіннім,

і кличе з лісу почвара,
шукає свого одмінка.

У двадцять забула казки,

на помини не встигала,

прийшла вже на кладовище.

Бабуся, де наші казки,

і як жить тому одмінку

у світі, де чар немає?

Мерці стояли в тумані,

і наче гукала бабця,

але не почути голос

із лісу, де нав блукає.

Ходила горами дівка,

шукала вхід в дивокраї,

та тільки його немає,

лише червоніють стрічки,

ростуть вже потроху коси,

сміється дитина дзвінко —

хлопчина мій кучерявий.

Веду за руку дитину,

показую свої гори

та розповідаю казки,

що чула колись від бабці,

і знаю — вона все чує,

і знаю — вона все бачить.

А ліс мій смолами плаче,

бо знає, його одмінок

надовго у степ поїде,

не бачити йому гори.

Мені двадцять три,

і я ще того нічого не знаю,

і вірю, що рік чи другий,

і я знов сюди приїду.

У тридцять здавалось —

прірва між небом і між землею,

хоча на поличці книги стояли,

чекали мовчки,

коли їх нарешті візьмуть.

В ліси зростали стежки,

і я забувала мову,

якою говорять в казках.

І я забувала стрічку

лежати в траві на луках,

шукала своєї долі

та тільки не розуміла,

куди б ти не йшов, не їхав —

себе забереш з собою.

І туга ночами кличе,

і туга мене шукає

та тільки того не знає,

що в книги втечу від неї.

Стежину знайду до краю

того, де живуть герої

всіх книг, що я написала.

А потім збувались мрії,

а потім шалений вітер

збивав з ніг і ніс до прірви.

Але я кожного разу

ставала на ноги міцно,

хотілось почути казку

про відьму і про одмінка.

Вже сорок. На скронях срібло.

Всередині звір проклятий.

Але йду знайомим лісом

за покликом тої казки,

де зла королева править,

і в неї є навіть серце,

і вміє вона кохати.

Мій хлопчик блакитноокий

поїхав собі у засвіт —

шукати власної долі

та власне шукати щастя.

Мені відкривались стежки,

у мене збувались мрії.

А значить — чекає ліс мій,

і голос бабусин чую,

що кличе свого одмінка.

Аби подолати звіра,

аби відшукати двері,

аби написати книгу

про чарівну відьмарку,

яка по той бік чекає

з казками в старому домі.

Стежина веде до лісу.

А доля — до дивокраю.