Чорна журба
Деревце з малахіту
Деревце з малахіту, листя його — кинджали.
Місяць – мов апельсин той – світить понад горами.
І по стежинці вузькій дівчина мчить – як вітер.
Темрява коливає зорі та спів циганський
і вдалині ховає погляд її чужанський.
Губи її – як маки, вітер заплутав в косах,
наче у травах – роси, перли та квіти дивні.
Вітер назустріч вийде.
Птахи на гіллі змовкнуть,
кров її захолоне, в очах його — лиш осінь.
В сірих, туманних, диких.
І гіркота цілунків — то є полин та м’ята.
Гвадалквівіра води всі таємниці вкриють —
всі таємниці ромів, Кордови та Севільї.
Скелі Сьєрра-Морени чорні як ніч, безодня…
Плещуть за вітром коси, ясно блищать всі ріки,
погляд очей розкосих — бачить погоню й вітер.
Мчить по стежкам погоня, коні — за вітер швидше,
погляди — чорні, люті, що вони їй полишать?
Дим та туман над полем.
Плаття циганки – біле, наче сніги та квіти,
морок очей дівочих — в них тільки віє вітер.
В мертвих навчитись хоче серце та й втамувати,
води Гвадалквівіра будуть всіх коливати...
В Андалусії тиша стала її прокляттям,
скелі в крові червоній, танець у білім платті…
…Кордова поховала дівчину та цигана,
їх проводжали співом, танцями й молитвами.
А на камінні чорнім – квітки дві червоніли,
змовкли навік гітари, втратив і вітер крила.
Відредаговано: 23.12.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
