1

Коли холод надходить із середини, десь від серця, то зігрітись навіть під двома найтеплішими ковдрами неможливо. Юля не знала цього, але могла відчувати. Відчувати, що пронизливий вітер обіймає її своїми льодяними руками зовсім не тому, що вікно в її спальні відчинено. Відчувати, що повітря зробились вологим та важким, давлючим на тіло дівчини, зовсім не тому, що на вулиці збирається дощ. Відчувати, що звуки води, що капає, надходять зовсім не від погано закрученого вентиля крана.

- Кап- кап, -  крапля (чому здається, що вона брудна?) наче робиться вагітною, округляється, опадає з неприємним звуком на підлогу. Ще одна, ще…

Юлі кортить заплющити очі, але вона не може. Лежить у коконі з ковдр, дивиться на двері до її кімнати, з-під яких стелиться тонка смужка світла із коридора, та тремтить від страху, що зараз смужка обірветься, бо хтось стане напроти її дверей.

- Кап- кап – Звук все ближче, чи це їй здається?

- Кап- кап

Світло з-під дверей зникає.

Юля різко розкриває очі й ще десь пару хвилин тяжко дихає, дивлячись на двері. Мама спокійно спить на сусідньому ліжку, кіт звернувся калачиком в її ногах. Світло не блимає, рівно стелиться по підлозі. «Лише сон», - видихає Юля, надіючись, що велика тінь на шафі біля дверей – лише тінь іграшкового ведмедика. – «Жахіття, з ким не буває».

- Кап- кап – Тече вода з-під крана у ванній кімнаті.

- Кап- кап

Вранці синці під очима зовсім не викликають підозр. Бути студентом – це стан душі… душі, яка не признає сон вночі. І нічне жахіття забувається, тільки-но будильник розріже повітря, оголошуючи, що граніт науки сам себе не згризе, а часу до того, як почнеться «кам’яна трапеза», все менше та менше.

- Донечку, ти сьогодні якась сумна. – Мама ласкаво проводить рукою по щоці дівчини та зразу ж відбігає до дверей, накидаючи на себе куртку. – Не забудь приготувати коту поїсти, він сьогодні увесь день один буде бідний.

- Та щоб я такою бідною була. – Посміхається Юля, але якесь неприємне почуття пронизує тіло та залишає по собі неприємний осад. «Якась сумна…»

 Дівчина зачиняє за мамою двері, зітхаючи, що вихідні скінчились, а до наступних - ще цілих п’ять робочих тяжких днів. Ще, мабуть, прийдеться викликати сантехніка: кран у ванній кімнаті заважав їй спати уночі.

- Дідько, Кузя! – чорний кіт встигає заскочити у іншу кімнату, вдало скинувши зі стола шматок ковбаси, який він сам вже встиг погризти, тому Юлі залишається лише йти за рушником, щоб пригрозити капосній тварині.

Вона майже і робить, що планувала, але зупиняється на півоберта до ванної. Ніякий противний звук не турбує її вухо – кран не тече. Мабуть, він і не зломлений, а вранці його просто сильніше закрутили? Юля посміхається дурній думці, що тут щось не те, і таки забирає рушник.  

Як говорить її дідусь: «Куди надходить ніч – туди нехай і кошмари надійдуть». Вона майже і не пам’ятає, що ж їй таке наснилось. Майже… Якісь обривки, мов це й не сон, а загублена у пам’яті подія із далекого минулого. Мов якась темна пелена стоїть перед нею та цією подією, не дає змоги розгледіти... Та може воно й на краще?

- Кузя, та що ж таке! – тваринка вибиває дівчину із цього стану, проносячись під ногами мов шалене чортеня. – Хай тобі грець, тварюку.

Те, що трапилось уночі, має залишатися там. Але що буває, коли воно не хоче залишатися?

*

Харківський національний університет імені Василя Назаровича Каразіна – один із найстаріших в Україні, один із найвидатніших. Студентське життя кипить та бурлить, і кожна людина вариться у окропі з лекцій, курсових, контрольних та екзаменів, мов буряк: червона, заклопотана. Старі мов світ (так завжди здається) стіни університету готові вмістити у собі усі їх розмови, усі плітки та усі таємниці…

Аудиторія 4-65 находиться майже на хімічній стороні, але займаються у неї зараз першокурсники фізичного факультету. У багатьох на столах стоять чашки та пластикові стаканчики із ранковою кавою та чаєм: зеленим або чорним, а може і трав’яним, хто знає тих фізиків. Димляться гарячі напої, димляться мізки студентів, йде напружена робота з задачі «не вмерти на першій парі».

- Я рад вас усіх тут бачити. – Лектор Кошмаль Валентин Андрійович постукує своєю тростиною по підлозі та задивляється кудись у вікно. – Перша пара, та ще й історія… розумію, розумію. Але таке життя, що поробиш. Ви мусити мене послухати, може щось в голові й зостанеться.

Юля відкрила зошит, клацнула ручкою, подивилася на подругу Уляну, переконалась, що вона ще жива і майже у стані говорити, і лише тоді повернула увагу до Валентина Андрійовича. Чоловік став напроти вікна, дивлячись на Північний корпус університету. Щось у його постаті бентежило Юлю. Так стоять, коли згадують щось не дуже гарне, щось, що і не зовсім хочеш згадувати.

- Почнемо, певно, - він насупився, - з історії самого університету. Як ви усі, мабуть, знаєте, він був заснований за ініціативою Василя Назаровича Каразіна, устав було затверджено  у 1804 році, а у 1805 підписано Указ про його відкриття. У 1957-1962 роках університет «переїхав» зі старої будівлі на вулиці Університет до колишнього Дому Проектів – дому уряду тодішнього УРСР. До речі, саме тому тут подвійні стіни, а униз простягаються ще «мінус» десять поверхів.

Студенти, ще недавно майже дрімали, переглянулись між собою. Може, їм почулося?

- Так-так, - професор відійшов від вікна і сперся руками на стіл, - а ви що, не знали? На мінус першому знаходиться наш славнозвісний Бункер – там ви точно вже були, стилізована їдальня з непоганими салатиками. Тільки зв’язку телефонного там майже нема, тут він дійсно бункер. Ще там знаходяться декілька навчальних кабінетів, склад бібліотеки та технічні приміщення. Тут нічого страшного нема. – Він зробив паузу і оглянув зацікавлених першокурсників. – Страшне починається потім. Кажуть, що усі інші поверхи затоплені. Але як на мене, це безглуздо, тільки якщо вони були затоплені спеціально. Також ходять чутки, що справжній бункер, який знаходиться на мінус десятому поверсі, працює донині але що саме там роблять – невідомо. Все ж таки, це було урядове приміщення, не дивно, що це може бути правдою. На мінус другому я був, там дійсно затоплено, але не так, щоб було неможливо переміщуватись по ньому. До речі, саме на мінус другому поверсі й знаходився наш басейн.