2

2

- Ти думаєш, ми зможемо ось так просто полюбити один одного, за вказівкою, тільки тому, що нас попросили покохати один одного на благо суспільства? - запитав Олекса у Моллі.

Вони їхали на конях, позаду кожного була якась валіза.

- Сумніваюся, тим паче, що ми не з тих, що легко закохуються, інакше би нас не вибрали, бо ми б кохали би когось вже... - відповіла Моллі.

- Мені ніколи не була потрібна жінка, бо мені достатньо мене самого. Мені добре із самим з собою.

- А я мріяла вийти заміж, але, на жаль, в нашому поселенні ніхто мені не сподобався, враховуючи і тебе. Вибач. Ви всі... якійсь... звичайні. Нічого особливого. Ні.! Ти добрий, хороший хлопець, допомагаєш... допомагав своїм батькам (бо не відомо, чи повернешся ти), готуєш, прибираєш, працюєш, але звичайний... Звичайний такий собі хлопець. З тобою в мене навряд розкрилися би крила. Але нам треба покохати один одного, бо інакше в нас не вийде врятувати усіх, в тому числі і нас самих. Мені хочеться пити. В голові паморочиться, а води... запасу води з собою немає. Да й коні наші щось теж не дуже бадьорі. Їм же не поясниш, що треба ловити дощову воду мордою, а тієї води, що затримували наші долоні, з тими рідкими дощами, а тепер ще й короткими, нам ледве вистачило самим тієї дощової води. Ми ж з початку самі намагалися напитися, лише потім поїли своїх тварин. Під час останнього дощу не встигли напоїти їх, бо самі не напилися.

- Обережно! - крикнув Олекса, схопивши дівчину, бо її кінь спіткнувся та почав падати.

Кінь впав, покотився через спину, розчавлюючи валізу, яка була на ньому, а Моллі опинилася в обіймав Олекси, настільки близько, що чула його схвильоване дихання.

- Добре, що я встиг. - прокоментував він.

Моллі здивовано дивилася на нього знизу, бачачи настільки близько його обличчя, майже торкаючись його шиї, не в змові відвести від нього очей, ніби від зачарування.

Олекса зістрибнув зі свого коня, тримаючи Моллі на руках, бо його кінь теж почав шкандибати.

- Думаю, мій кінь не витримує обох. Зробімо відпочинок. Я подивлюсь, що можна зробити з твоїм конем. В крайньому випадку заберу валізу. А потім, після відпочинку, на коні поїдеш ти, бо з обома і мій кінь незабаром впаде. - пояснив Олекса. - Ти так дивишся на мене, як ніколи раніше, ніби...

- Ніби що? - поцікавилася Моллі.

- Та нічого... Забудь. Давай допоможу злізти.

Олекса зняв з легкістю дівчину, яка вже якось по іншому на нього реагувала, ловлячи кожен його дотих на собі, кожний його подик на своєму обличчі.

Олекса зніяковів, тому намагався не дивитися на дівчину, бо почав соромитися чогось.

- Я за валізою. Почекай мене тут. - попросив хлопець, прив'язуючи до дерева коня.

- Я можу тобі допомогти, там ти сам не можеш не впоратися, бо мій кінь... провалився у ту щілину. Думаю, можна скористатися моєю накидкою у вигляді шарфа. Це - добра мотузка. - запропонувала дівчина. В тебе одна є, в моїй валізі дістанеш ще одну, а мій шарф - додаткова мотузка, щоб зав'язати речі.

- Добре. Пішли зі мною. Допоможеш мені. - погодився Олекса, не дивлячись на Моллі.

Вони підійшли до щілини.

Внизу, на самому дні, у передсмертних судомах бився кінь, валяючись в калюжі своєї крові.

Кров дійшла до валізи.

- Думаю, через валізу кров не просочилася до речей. - припустила Моллі.

- Я думаю, що ми можемо його з'їсти та випити його крові, бо твоєму коню ми навряд чим допоможемо. Треба тільки його підняти. Не тільки ту валізу.

- Але кінь ще не помер. Він ще рухається, отже, буде заважати його підняти. Але як? Він важкий. Мій шарф не витримає.

- Спочатку підніму валізу. А потім розберемося. - і Олекса прив'язав мотузку до найближчого дерева. Давай твій шарф. Він занадто легкий. Навряд витримає щось важке. Залиш його поки на собі.

Олекса поліз вниз, потім зав'язав іншою мотузкою валізу та спробував піднятися, подолав половину високого шляху. І в цю мить мотузка обірвалася, а хлопець впав, вдарившись головою.

Втративши свідомість...