Розділ 22

Я з подивом узяла з його рук вологий згорток, зроблений зі старих газет, і з обережністю почала розгортати. Газета тихо шаруділа в тиші, а всередині виявилося те, чого я зовсім не очікувала: велике гроно темного винограду. Яскраві ягоди були великими, немов із найкращих натюрмортів. Солодкий, насичений аромат ударив у ніс, викликаючи легке запаморочення.

— Що це? — запитала я, не в змозі приховати розгубленість.

Ніколас ледь помітно усміхнувся, але в його очах читалася зосередженість.

— Ходімо, — коротко кинув він, зробивши крок до дверей.

— Куди? — перепитала я, але чоловік уже вийшов, анітрохи не сумніваючись, що я піду за ним.

І він мав рацію. А що ще мені залишалося робити?

Я вийшла слідом, стискаючи в руках гроно, наче це був ключ від якоїсь великої таємниці.

Ми опинилися на подвір’ї, де тепле червневе повітря огортало нас м’якою свіжістю. Сутінки вже щільно лягли на землю, але в небі ще залишалося трохи золотавого світла згасаючого дня. Ніколас йшов попереду, не озираючись, а ліхтарик у його руці вихоплював із темряви дорогу. Я йшла за ним, усе ще стискаючи в руках гроно винограду, яке могло бути ключем до нерозгаданої загадки.

— Куди ми йдемо? — знову запитала я, намагаючись не відставати.

— За дім, — коротко відповів він.

Ми обійшли кут будівлі, і за ним відкрилося те, чого я зовсім не очікувала побачити. За домом простягався величезний шматок землі, що губився в сутінковій далині. Старі лози, необроблені й давно не бачили рук із секатором, тягнулися до неба, оточені бур’янами, які, здавалося, перемогли в боротьбі за цю землю.

Нещасні, покинуті, захаращені...

І все ж на цих диких, занедбаних кущах сяяли великі грона винограду, ніби сама природа вирішила кинути виклик часу й запустінню.

— Це… — я не знала, що сказати, настільки картина була сюрреалістичною.

Ніколас зупинився поруч, його погляд був зосередженим і трохи напруженим.

— Це все, що залишилося від виноградників мого діда, — сказав він, кивнувши в бік зарослих лоз. — Вони мали б померти. Я був упевнений, що тут нічого не залишилося, крім мертвих гілок. Але поглянь сама.

Я зробила крок уперед, майже не усвідомлюючи своїх рухів. Підійшовши до найближчої лози, я обережно провела рукою по гроно винограду, намагаючись не пошкодити його. Ягоди були теплими на дотик, ідеально стиглими. Це було… неправдоподібно.

— Вони здорові, — видихнула я, не відриваючи погляду від цих плодів. — Як таке можливо?

— Я не знаю, — чесно відповів він, схрестивши руки на грудях. — Ці лози старші, ніж здаються. Їх посадив мій дід багато років тому. Це були найкращі виноградники в регіоні. Його вино цінували навіть за межами країни. Але потім усе пішло шкереберть. Смерть, борги, занедбані землі… Я думав, це місце втрачено назавжди.

Я підняла голову, оглядаючи ділянку. Старі, виснажені лози простягалися в усі боки, і на кожній із них виблискували такі ж грона. Це місце ніби дихало життям, попри занедбаність.

— Але це ще не все, — продовжив Ніколас, уважно дивлячись мені в очі. — Зараз червень.

Я відповіла йому здивованим поглядом. І???? Я маю щось зрозуміти з цієї фрази?

— Червень, — повторив він, але, не отримавши відгуку, додав: — У червні в цих широтах не дозріває виноград. У червні він тільки цвіте. А тепер ще раз подивися на наш.

Я перевела погляд на грона, які досі тримала в руках, і раптом усе стало зрозумілим. Ці ягоди не могли бути тут. Вони не могли існувати. Виноград був надто стиглим, надто ідеальним для цього часу року. Це було неможливо — і все ж переді мною був беззаперечний факт.

— Дар, — видихнула я, і голос мій затремтів.

Ніколас кивнув, його губи стиснулися в тонку лінію.

— Ось саме, — сказав він, опустивши погляд на землю. — Тепер ти розумієш, чому я кажу, що потрібно щось робити з Мадлен?

Він жестом указав на виноградник. Лози, які повинні були бути мертвими, але були живішими за всіх живих. І це була проблема. Величезна, нерозв'язна проблема.

— Це неможливо приховати, — додав він, його голос був твердим, але я вловила в ньому нотку нервозності. — Якщо хтось дізнається, що виноградники знову дають урожай, та ще й у такому стані... нас знайдуть. Нас точно знайдуть.

Я ковтнула, відчуваючи, як нове випробування стискає горло. Ніколас мав рацію. Якщо хтось помітить цей урожай, питань буде надто багато, і на більшість із них у нас не буде відповідей. Мадлен стверджувала, що дар зник. Спить. Але як довго? А що, якщо він знову проявиться? Що, якщо буде ще гірше?

— Нам потрібно придумати, як це приховати, — продовжив він, не чекаючи моєї відповіді. — Зібрати урожай, не привертаючи уваги. Але навіть якщо ми це зробимо, у нас немає місця для зберігання. Немає тари. Немає обладнання, щоб почати виробництво вина. І вже точно немає грошей, щоб усе це купити.

Він говорив швидко, його слова сипалися, мов каміння, обрушуючи мої й без того хиткі надії. Я відчула, як холодний страх знову пробіг хребтом. Усе, що він говорив, було правдою. Засобів не вистачало навіть на найнеобхідніше, а тут раптом з'являвся виноград, який неможливо було ігнорувати.

— Скільки у нас залишилося грошей? — спитала я, намагаючись зберегти спокій.

— Дуже мало, — відповів Ніколас, провівши рукою по обличчю. — Вистачить на продукти й найнеобхідніше. Більше ні на що.

Я дивилася на виноград, який досі тримала в руках, і думала, як швидко цей дар може стати не благословенням, а прокляттям. Він уже створював проблеми. Якщо ми не знайдемо спосіб упоратися з цим, він погубить нас усіх.

— Гаразд, — сказала я, змушуючи себе взяти себе в руки. — Значить, будемо думати.

Давай, Яся! Де твоя хвалена кмітливість, за яку тебе обожнювали в «Козерозі»?

Ніколас хмикнув, утомлено провівши рукою по волоссю.

— У нас навіть бочок немає, не кажучи вже про прес. Якщо хтось дізнається про це... — він кивнув на виноградники, — до нас заявиться все село. Або гірше.