Розділ 19

Двері скрипнули, ніби протестуючи проти нашого вторгнення, коли Ніколас їх відчинив. Усередині нас зустрів затхлий запах пилу й старого дерева. Сонячні промені, що пробивалися крізь тріщини у стінах і вікнах, наповнювали приміщення тьмяним золотавим світлом. Підлога була вкрита шаром бруду й опалого листя, яке якимось чином знайшло шлях усередину.

— Тут явно давно нікого не було, — пробурмотіла я, оглядаючись.

Будинок був більший, ніж я очікувала, але його стан залишав бажати кращого. У просторій кімнаті, куди ми зайшли, виднівся величезний камін, який, попри тріщини, усе ще здавався функціональним. На стінах колись висіли полиці, але тепер вони валялися на підлозі, переламані навпіл.

— Теренсе, тримай Мадлен за руку, — строго сказала я, помітивши, як дівчинка намагається розглянути все ближче. Підлога була нерівною, і мені не хотілося, щоб хтось із них упав чи поранився.

Ніколас пішов далі, не звертаючи уваги на хаос навколо. Його кроки розносилися гулким відлунням, і я рушила слідом за ним, залишивши дітей біля порога.

— Це раніше була вітальня, — сказав він, вказуючи на камін. — Ми можемо зробити її основним приміщенням. Якщо вдасться розпалити вогонь, тут буде досить тепло.

Я кивнула, хоча поки важко було уявити це місце затишним. Далі виднілися сходи, що вели на другий поверх. Їхні східці скрипіли, але Ніколас, не вагаючись, попрямував нагору. Я обернулася до дітей:

— Почекайте тут. Я скоро повернуся.

На другому поверсі нас зустріли невеликі кімнати. Перша, найімовірніше, була спальнею. У кутку виднілося старе ліжко без матраца, а на стінах красувалися потьмянілі шпалери, частково обдерті. Друга кімната була трохи меншою, але краще освітленою завдяки великому вікну.

— Тут зможуть розміститися діти, — сказав Ніколас, оглядаючи приміщення. — Якщо постелимо щось на підлогу, їм буде досить зручно.

Я подумки додала до списку завдань: знайти щось м’яке, щоб облаштувати дітям нормальне спальне місце.

— Я поки що буду спати з ними, — сказала я, опустивши очі й молячись, щоб Ніколас не наполягав. Попри те, що він поводився як джентльмен і явно встиг зрозуміти мене краще, ніж той же Іван, але без магії й затуманеної свідомості я не була готова до таких радикальних змін, як спати разом.

Проте Ніколас не став наполягати й просто відповів:

— Гаразд.

Я підняла очі на нього, залишивши нарешті в спокої спідницю, яку несвідомо перебирала рукою від хвилювання.

Він виглядав втомленим, але я бачила, як його погляд з оцінюючи  гуляє приміщенням, ніби він уже починав придумувати план.

Здається, спільне проживання було останнім, що зараз його хвилювало.

— Давайте спустимося вниз, — запропонував він, направляючись назад до сходів. — Треба розкласти все, що у нас є, і хоча б трохи привести це місце до ладу.

Я з полегшенням кивнула і поспішала за ним.

Коли ми повернулися вниз, Теренс і Мадлен стояли біля каміна. Хлопчик уважно його розглядав, а дівчинка, здається, намагалася дути на пил, піднімаючи ще більше бруду в повітря.

— Мадлен, припини, — зауважила я, але м'яко. — Ми тепер тут житимемо, тож потрібно зробити це місце придатним для вас.

— У нас вийде, мамо? — серйозно запитав Теренс, дивлячись мені прямо в очі.

— Звісно, вийде, — відповіла я з упевненістю, хоча всередині все ще залишалися сумніви. — Усі разом ми впораємося.

— А зараз давайте почнемо, — додав Ніколас, знімаючи піджак і закочуючи рукави. — Чим швидше ми все влаштуємо, тим краще.

Ці слова, сказані спокійно, але твердо, змусили мене відчути себе значно впевненіше. Діти теж відразу підбадьорилися і з радістю взялися допомагати, старанно виконуючи як мої, так і Ніколасові вказівки.

Ми швидко розподілили обов'язки, і незабаром дім наповнився рухом. Ніколас відійшов убік, підняв поламану дошку з підлоги й кинув її в бік каміна.

— Спочатку розберемося з цим, — сказав він, вказуючи на завали в центрі кімнати. — Тут має бути місце для всіх нас.

— Теренсе, допоможи мені з листям, — звернулася я до сина (о так, тепер я його тільки так і називаю. І як же це солодко звучить для мене), взявши найближчу мітлу, яка, на щастя, знайшлася в кутку.

Хлопчик кивнув і, закотивши рукава, взявся до роботи. Попри його вік, у ньому відчувалася серйозність, яка іноді навіть лякала мене. Він працював мовчки, зосереджено, а я, спостерігаючи за ним, лише коротко дякувала долі за такого помічника.

Мадлен тим часом стала поруч із каміном і дивилася на Ніколаса, не відводячи від нього очей. Вона явно збиралася щось запитати, але поки не наважувалася.

— Що мені робити? — нарешті звернулася вона до мене, дивлячись з ентузіазмом.

— Принеси ті шматки дерева, які Ніколас, — сказала я, — складає в купу біля каміна.

Мадлен радісно кивнула й тут же побігла виконувати завдання, старанно збираючи дошки й гілки. Її дзвінкий сміх, коли одна з дощок мало не впала їй на ногу, ніби оживив приміщення.

— Вона не боїться брудної роботи, — зауважив Ніколас, кинувши на мене короткий погляд.

— Ніхто з них не боїться, — відповіла я, підмітаючи в кутку. — Ми звикли справлятися самі.

Він кивнув, знову зосередившись на розборі уламків.

Через деякий час камін було очищено від сміття, а ми склали в ньому першу партію дров, які чоловік знайшов десь у дворі. Ніколас запалив сірник і вправним рухом підніс його до трісок. Вогонь спалахнув, і я відчула, як приміщення почало наповнюватися довгоочікуваним теплом.

— Уже краще, — сказав він, відступаючи назад і оцінюючи своє творіння.

— Мамо, тепло! — Мадлен підійшла ближче до каміна, потираючи руки, а Теренс обійняв її за плечі, саджаючи на край старого килима, який ми витрусили й розстелили перед вогнем.

— Це лише початок, — сказала я, сідаючи поруч із дітьми. — Усе буде добре.

— Звісно, — спокійно підтвердив Ніколас. Він сів на старий дерев'яний ящик, ніби пристосовуючись до нових обставин, і глянув на нас.

— Сьогодні ми облаштуємо ночівлю тут, — продовжив він, показуючи на вітальню. — А завтра подивимося, що можна зробити з іншими кімнатами.