Розділ 18

Годинник пробив полудень, і звук цих ударів розірвав напружену тишу, що зависла в повітрі. Ніколас підняв очі на масивний старовинний годинник на стіні, і його обличчя миттєво затьмарилося. Він випрямився, ніби тінь впала йому на плечі.

— Ну що ж, — промовив він із холодним спокоєм, ніби це стосувалося когось іншого. — Наш час у цьому будинку вичерпано. Відтепер усе тут належить моєму братові, і ми повинні покинути його.

Я розгублено кліпнула, спостерігаючи, як він почав збирати розкидані по столу папери. Його рухи були швидкими, майже механічними, але в них відчувалася прихована лють. Коли він попрямував до дверей, я, усе ще намагаючись усвідомити його слова, раптом схопилася.

— Почекай! — вигукнула я, відчуваючи, як паніка стискає груди. — А що буде зі мною? З моїми дітьми?

Він зупинився, але відразу не обернувся. Кілька довгих секунд пройшли в тиші, перш ніж він повернув голову. Його погляд був важким, але не жорстоким.

— Те саме, що й зі мною, — спокійно відповів він, ніби мова йшла про щось буденне. — Ти моя дружина, Еліанор. Тепер це і мої діти. Ми всі пов’язані. І нам усім доведеться розділити одну долю.

Ці слова, сказані з такою певністю, змусили мене завмерти. Він дійсно бере на себе відповідальність за нас? Після однієї ночі? За жінку з двома дітьми, яку знає менше доби? Він або справжній божевільний, або… Хм, не можу повірити, що кажу це, але здається, цей чоловік приклад благородства і сміливості. Рідкісний екземпляр, якому на біду трапилася я.

— Тепер мені потрібно рятувати не тільки себе, але й вас. Тебе та двох маленьких чоловічків. — Його голос був твердим, майже владним. — Тож будь готова. Легко не буде.

Я ковтнула, відчуваючи, як серце стискається від його слів. Це було не те, що я очікувала почути, але… у них звучала надія для мене. Ніколас не скаржився, не обурювався, він просто прийняв відповідальність, яка звалилася на нього, так само, як прийняв удар долі.

— Збирай дітей, — кинув він через плече, відкриваючи двері. — У нас немає часу на роздуми. Ми вирушаємо негайно.

Я дивилася йому вслід, усе ще відчуваючи, як його слова луною віддаються в моїй голові. Тепер мені потрібно рятувати не тільки себе…

Гаразд, Ясю, зберись! Зараз не час розкидатися сентиментами. Пощастило — значить, пощастило. Дякую дару, духам, богам чи хто там ще керує у цьому світі за те, що мені трапився адекватний чоловік. Правда, з боргами, але, судячи з усього, з ним не пропадеш. А що нам із дітьми ще потрібно?

Я не Еліанор, щоб марити нарядами, коштовностями та тринькати гроші. Усе потрібне я вже отримала. Ну майже… Залишилося тільки обзавестися домом, свободою, і тоді можна просто насолоджуватися спокійним життям із Теренсом і Мадлен. І, можливо… Ні, це занадто, Ясю! Рано, ой як рано про таке думати!

Завдяки таким роздумам із кабінету Ніколаса я вийшла з чітким планом дій. Жодних сумнівів, жодних істерик. Часу на це просто не було. Головне завдання зараз — зібрати дітей і все необхідне для дороги.

На кухні Теренс і Мадлен сиділи тихо, очевидно відчуваючи серйозність моменту. Побачивши мене, Теренс одразу підвівся.

— Що сталося? — коротко запитав він.

— Ми виїжджаємо, — спокійно відповіла я. — Треба швидко зібрати все, що може знадобитися.

Хлопчик кивнув, не ставлячи зайвих запитань.

"Мій ангел-охоронець сім’ї", — подумала я, захоплено дивлячись на нього якусь мить, після чого взялася до справи.

Я перевірила шафи, відібравши продукти, які могли довго зберігатися: хліб, сушені фрукти, шматок копченого м’яса. Старий мішок, знайдений у кутку, виявився дуже доречним. Мадлен принесла його і допомогла скласти їжу.

— Молодці, — похвалила я їх, затягуючи мішок. — Тепер ходімо.

Діти підвелися, готові до дороги. Я ще раз окинула поглядом кухню, переконавшись, що нічого не забули, і ми вирушили до карети. На вулиці на нас чекав Ніколас. Його валіза виглядала скромно, як і він сам, стоячи з виглядом людини, готової до будь-яких випробувань.

Його погляд зупинився на нашому мішку з продуктами, але він нічого не сказав, тільки трохи підняв брову. Я у відповідь гордо підняла підборіддя.

— Ми готові до всього, — коротко прокоментувала я.

— Добре, — відповів він, кивнувши. — Сідайте.

Я допомогла дітям влаштуватися в кареті, поклала мішок на підлогу й сама зайняла місце поряд із ними. Ніколас зайшов усередину й сів навпроти.

Карета рушила. Усередині запанувала ділова тиша, яку ніхто не поспішав порушувати. Ми їхали в невідомість, але я знала, що головне зараз — зберігати спокій і рішучість. Від цього залежало наше майбутнє.

— Ти, мабуть, старший? — раптом звернувся Ніколас до Теренса.

У його голосі звучала спроба зав’язати розмову, але водночас я помітила легке зніяковіння.

Теренс трохи примружився, явно оцінюючи чоловіка. Він не поспішав відповідати, але через секунду коротко кивнув.

— Так.

— Скільки тобі років? — продовжив Ніколас, намагаючись тримати рівний тон.

— Вісім, — відповів хлопчик, не відводячи погляду. Він сидів прямо, ніби готуючись витримати будь-який виклик.

— Вісім, значить, — Ніколас  кивнув. — Уже великий. Ти дбаєш про сестру?

— Завжди, — твердо сказав Теренс, і в його голосі прозвучала неприхована гордість.

— Молодець, — відповів Ніколас, і його слова звучали щиро. Він відкинувся назад, явно обмірковуючи наступне питання, але тут втрутилася Мадлен.

— А ви вмієте читати? — несподівано запитала вона, нахиливши голову і дивлячись на Ніколаса своїми великими блакитними очима.

Її запитання змусило Ніколаса завмерти на секунду. Його губи ледь здригнулися, ніби він не був готовий до такої прямоти та несподіваного запитання. 

— Умію, звісно, — відповів він, і в його голосі з’явилася легка усмішка. — А ти?

— Трошки, — зізналася дівчинка. — Теренс мене вчив. А мама іноді читає казки.

— Казки, значить, — м’яко сказав Ніколас, уже дивлячись на неї з видимою цікавістю. — Які тобі подобаються?