Розділ 12

Ловити попутку у середньовічних реаліях мені ніколи раніше не доводилося, але, як кажуть, усе буває вперше. Вимушена реальність змушувала забути про сором і гордість.

Зібрати дітей виявилося просто: окрім одягу, що був на нас, у нас більше нічого не залишилося. Жодних вузликів, жодних запасів. Усе, що мені потрібно було зробити, — це зітхнути, взяти Мадлен за руку, Теренса за плечі і витягнути себе за поріг цього порожнього дому.

— Ми точно зможемо дійти до тракту? — запитала я у хлопчика, намагаючись не показати, наскільки нервувала.

Теренс кивнув, його миле обличчя залишалося спокійним, ніби він давно звик до таких ситуацій.

— Це недалеко, мадам… Тобто Ясмін. Там часто проїжджають вози.

І він мав рацію. Ми дійшли до тракту менш ніж за пів години, навіть попри те, що Мадлен кілька разів починала хникати, бо втома давалася взнаки. Ноги тягнули її назад, але вона трималася міцно, ніби відчувала, що назад дороги немає.

На тракті ми зупинилися на краю дороги, сподіваючись на вдачу. Сонячні промені пекли, а пил від караванів, яких, до речі, було набагато менше, ніж хотілося б, осідав на одяг і шкіру.

Я стояла, притиснувши руки до грудей, напружено оглядаючи горизонт. Теренс, із таким серйозним виглядом, що його ставало шкода, підняв руку, коли на дорозі з'явився віз. Селянин, сивий, у простому, але чистому й акуратному одязі, поганяв коня. Його підводі була навантажена  сіном, і він явно їхав кудись далеко.

— Ей! — гукнула я, піднявши руку, намагаючись виглядати якомога ввічливішою й пристойнішою. — Чи можу я попросити вас про допомогу?

Чоловік натягнув віжки, зупинивши віз. Він подивився на нас, затримавши погляд на моїй чорній сукні.

— Вдова? — тихо запитав він, без насмішки, радше з повагою.

— Так, — підтвердила я, киваючи. — І я шукаю спосіб дістатися до міста. Ми з дітьми… — Я швидко глянула на дітей, щоб підкреслити нашу ситуацію. — Це не забере багато часу.

Селянин почухав сиву бороду, потім кивнув.

— Сідайте. Місце є.

Ми сіли у віз, улаштувавшись серед запашного сіна. Селянин не ставив зайвих питань, а я, зізнаюся, не прагнула до розмов, розмірковуючи про свої подальші дії. Дорога виявилася доброю, тож ми доїхали швидко.

Місто було великим, значно більшим за наше селище. Високі кам'яні стіни оточували його, захищаючи від зовнішніх загроз. Біля воріт стояли вартові в зелених накидках поверх обладунків, із довгими рушницями.

Ми пройшли через охорону швидко й без зайвих запитань, хоча у мене по спині пробіг холодний піт. Але вартові навіть не глянули на нас із дітьми, спокійно пропустивши. А за ними відкривався шумний, барвистий світ: ринкові площі, що пахли спеціями і свіжим хлібом, вузькі вулички з двоповерховими будинками, крамниці з яскравими вивісками, глашатаї, які кричали про новини.

Ми повільно рухалися вулицями. Люди тут були різними: заможні дами в капелюшках, слуги з кошиками, торговці, що закликали покупців. Але головне — ніхто не звертав на нас особливої уваги. Це місце було ідеальним для того, щоб загубитися. Або когось знайти. Мимоволі мої очі почали вирізняти з натовпу добре вдягнених чоловіків.

Хто ж із них? Ось цей високий, пристойно одягнений пан із сивими бакенбардами? Чи ось той повний коротун із слугою? Чи, може, цей…

— Куди вам? — запитав селянин, повернувшись до мене.

— А куди ви? — уточнила я, відволікаючись від пошуку потенційної жертви.

— На постоялий двір, неподалік від ринку, — відповів він.

Я кивнула, вирішивши, що це найкращий варіант.

— Нам, мабуть, туди ж, — відповіла я і відвернулася, щоб селянин не почав ставити зайвих запитань.

Постоялий двір виявився чистим, із міцним дерев'яним дахом і великою вивіскою. Усередині пахло здобою та травами, у кутку диміла жаровня. Заплатити за проживання довелося, але ціна була розумною.

У кімнаті я посадила дітей на ліжко, розкладаючи їм їжу, куплену на ринку. Теплий хліб і сир викликали усмішки на їхніх стомлених обличчях. Моє серце стиснулося від полегшення. Вони не повинні знати, наскільки я хвилююся.

Теренс задумливо подивився на мене.

— Ви справді збираєтеся вийти заміж за багатого?

Я відвела очі, зробивши вигляд, що розглядаю дерев’яну підлогу.

— Ми знайдемо спосіб, — відповіла я, більше для себе, ніж для нього.

— Вам страшно? — продовжив він.

— Так, — зізналася я, намагаючись не зустрічатися з його поглядом.

Зараз не час показувати страх. Хвиини спливали, а у нас є лише один шанс.

— Мадлен, — звернулася я до дівчинки, ламаючи всю складену століттями систему однією фразою. — Будь ласка, приглянь за братом. Я повернуся… скоро.

Вона кивнула, явно розуміючи більше, ніж мала б. Але вже як є.

Серце стиснулося, але я відвернулася, щоб цього ніхто не помітив. Час діяти.

Пора!

Я вийшла і замкнула двері кімнати, обережно підсунувши ключ під них. Він тут же зник — мабуть, Теренс підняв його.

— Нікому не відкривай, окрім мене, — сказала я твердо. — Якщо хтось стукатиме, не відповідай. Зрозумів?

— Так, Ясмін. Ми чекатимемо на вас, — тихо промовив він.

Я кивнула, хоч він мене і не міг побачити, та направилася до виходу з таверни.

На вулиці все кипіло життям. Люди поспішали у своїх справах, торговці вигукували свої пропозиції, запахи їжі й диму змішувалися в повітрі. Але мені потрібно було зосередитися. Куди йти? У багатий квартал? Шукати удачі серед панів у костюмах і циліндрах?

— Ні, — прошепотіла я собі, хитаючи головою. Справжні гроші водяться не в будинках чи за вечерею, а там, де вирішують долі статків.

Моє рішення прийшло несподівано, і разом із ним — впевненість. Я підійшла до чоловіка, який читав газету біля ліхтарного стовпа. Він виглядав респектабельно: капелюх, охайний костюм, черевики, начищені до блиску. Він навіть не помітив мене, захоплений статтею.

— Перепрошую, — почала я, стараючись звучати якнайввічливіше. — Не могли б ви підказати, де тут знаходиться банк?